Глава 11

Вихідні нарешті настали.

Від самого ранку вона неспішно наводила лад у квартирі, насолоджуючись рідкісним відчуттям свободи. З колонок неголосно лилася музика, на кухні повільно вистигала чашка кави, а на підвіконні красувалися свіжі квіти, куплені кілька днів тому через раптовий порив. Сонячне світло ковзало підлогою, чіплялося за скляні вази й робило квартиру напрочуд затишною.

І вперше за довгий час їй нікуди не потрібно було поспішати. Не потрібно було перевіряти пошту кожні п’ять хвилин, відповідати на дзвінки, розбиратися з документами чи думати про те, який новий сюрприз підготував черговий клієнт. Вона дозволила собі просто жити.

Після обіду за нею заїхала Аліна. Як і завжди, поява подруги супроводжувалася шумом, сміхом і десятком історій, які та встигла накопичити за останні кілька днів.

Салон краси зустрів їх прохолодою кондиціонерів, ароматом шампунів і косметики, тихим дзижчанням фенів та розміреним гулом розмов. Поки майстри займалися своєю справою, Ася майже розслабилася.

Майже. Бо чудово знала: довго це не триватиме. Аліна протрималася цілих п’ятнадцять хвилин. Потім не витримала.

— Ну? — протягнула вона з таким виглядом, ніби починала допит державного значення.

Ася навіть не повернула голови.

— Що «ну»?

— Не вдавай.

— Я гадки не маю, про що ти.

— Брешеш.

Ася важко зітхнула й подивилася на відображення подруги в дзеркалі.

— Аліно…

— Асю.

— Ні.

— Я ще навіть питання не поставила.

— Бо я вже знаю це питання.

Аліна розсміялася й переможно схрестила руки на грудях.

— Тоді відповідай.

— Ні.

— Чому?

— Бо я приїхала відпочивати. Не говорити про роботу. І вже точно не обговорювати твого брата.

Очі Аліни одразу загорілися.

— Отже, обговорювати все ж таки є що.

— Господи…

Подруга виглядала настільки задоволеною собою, що сперечатися було марно. Кілька секунд Ася мовчала, спостерігаючи за тим, як майстер обережно працює з її волоссям. Вона дивилася на своє відображення, але думки були далеко звідси. Значно далі. Там, де високий чоловік із нестерпним характером примудрявся займати надто багато місця в її голові.

— Я справді нічого не розумію, — зрештою тихо зізналася вона.

Аліна миттєво стала серйознішою.

— У сенсі?

Ася задумливо провела пальцем по підлокітнику крісла.

— У прямому.

Вона всміхнулася сама до себе.

— Іноді мені здається, що він мене дратує настільки, що я готова його придушити.

— Дуже знайомий опис.

— Потім він поводиться нормально, і я думаю, що була несправедлива. Потім знову починає командувати й дратувати.

Аліна тихо розсміялася.

— Так. Це точно Женя.

— Саме так.

Але усмішка швидко зникла з обличчя Асі. Вона опустила погляд. На мить замовкла. Ніби сама боялася вимовити наступну думку вголос.

— Мені здається… я починаю щось відчувати.

Слова прозвучали несподівано тихо. Наче це зізнання призначалося не Аліні, а їй самій. Подруга уважно подивилася на неї. Без звичних жартів. Без підколювань. Лише з м’яким розумінням.

— І це погано?

Ася повільно видихнула.

— Не знаю.

Вона невесело усміхнулася.

— Можливо, тому що мене це лякає.

— Чому?

Питання було простим.

Відповідь — ні.

Ася якийсь час мовчала. Потім похитала головою.

— Тому що я знаю, хто він.

— Мій брат.

— Не тільки.

Вона підняла погляд на своє відображення.

— Я бачу, як він живе. Бачу його роботу. Людей навколо нього. Його звички. Його характер.

Перед очима мимоволі спливли останні тижні. Зустрічі. Переговори. Постійна відповідальність. І ця дивна здатність тримати все під контролем навіть тоді, коли ситуація не вимагала контролю.

— Женя звик керувати всім навколо, — тихо продовжила вона. — Він звик ухвалювати рішення за інших. Звик досягати свого.

Аліна уважно слухала.

— І ти боїшся стати його ціллю?

Ася замислилася. Питання влучило просто в серце. Вона довго не відповідала. Тому що відповідь була неприємно чесною.

— Напевно, так.

Запала коротка тиша. За сусіднім кріслом хтось сміявся, працював фен, дзвеніли інструменти майстрів, але для них обох світ ніби ненадовго звузився до цієї розмови. Аліна обережно торкнулася її руки.

— Знаєш, Асю…

Та підняла погляд.

— Якби ти була йому байдужа, усе було б набагато простіше.

— Це не допомагає.

— Зате це правда.

Ася тихо всміхнулася. Чи допомогло їй це? Ні. Але чомусь стало трохи легше. Наче частина тягаря, який вона носила всередині останні тижні, нарешті набула форми й назви.

Після цього розмова поступово перейшла на інші теми. Вони обговорювали відпустку, роботу, спільних знайомих, сперечалися про фільми та сміялися з якихось старих історій. Але навіть коли тема змінилася, думки Асі час від часу поверталися до сказаного. До власного зізнання. До людини, яку вона так старанно намагалася не підпускати надто близько. І до того, що, здається, вже трохи запізнилася.

Тим часом вихідні Жені існували виключно в календарі.

Клуб працював у звичному режимі. Попри нові проєкти, ресторан і будівництво заміського комплексу, питань менше не ставало.

Надвечір один зі співробітників повідомив йому несподівану новину. Святослав Максимович перебував у VIP-зоні. Женя здивувався. Конкурент украй рідко з’являвся на його території. Коли він піднявся нагору, Свят справді сидів за столиком у компанії кількох знайомих і дівчини. Розмови одразу стали тихішими. Женя зупинився поруч.

— Заблукав?

Свят підняв погляд.

— Шева, яка несподіванка, — ліниво протягнув брюнет. — Та от, вирішив відпочити.

— Тут?

— А що? У мене довічна заборона?

Один із чоловіків, який уже добряче себе не контролював, невдоволено подивився на Женю.

— Слухай, а ти взагалі хто такий?

Настала тиша. Свят повільно заплющив очі. Ніби вже розумів, що зараз станеться.