Глава 10

Женя прокинувся раніше за будильник.

Не тому, що виспався — радше тому, що мозок уже перейшов у той режим, коли відпочинок перестає бути відпочинком. Він якийсь час лежав у темряві, дивлячись у стелю, і ловив себе на дивному відчутті: ніби вчора щось зрушилося з місця.

Ася. Ім’я спливло саме собою. А разом із ним — спогад про те, як вона стояла зовсім близько, як сама скоротила відстань, як поцілувала його так, ніби це було правильним рішенням, навіть якщо потім сама ж у цьому засумнівалася.

Він усміхнувся в темряві.

— Звісно, тепер почнеться найцікавіше… — пробурмотів він собі під ніс і сів.

Душ охолодив його запал, і вийшов він уже в іншому стані — зібраним, майже холодним. Як завжди перед роботою. Костюм, годинник, легкий парфум, звична точність рухів.

Але сьогодні всередині все одно було щось зайве. Не напруження. Швидше очікування. У машині він кілька разів ловив себе на тому, що усміхається без причини. Це дратувало, бо від самих лише думок про неї в штанях ставало тісно.

Він заїхав по каву. Бариста вже знав його замовлення.

— Як завжди? — запитали його.

— І сьогодні додайте другу.

До офісу він приїхав рано. І майже одразу побачив її. Ася вже була там. Стояла біля дзеркала в коридорі — поправляла волосся, трохи нахиливши голову набік. І цей її діловий образ… на тлі всього, що сталося, сприймався вже зовсім інакше. Хотілося позбутися цього одягу. Зняти його з неї якомога швидше. Але він тримав себе в руках, хоча з кожною миттю це давалося все важче.

Блузка з глибоким, але строгим вирізом. Спідниця-олівець трохи вище коліна. Тонкі панчохи, підбори. Офісна стриманість, яка чомусь виглядала в його очах надто спокусливо.

Женя завмер на секунду, спостерігаючи здалеку. І впіймав себе на думці, що це поганий ранок для самоконтролю.

Ася помітила його майже одразу. І замість того, щоб відвернутися, затримала погляд. Секунда. Дві. Три. Чотири. П’ять.

Потім — ніби нарешті згадала, де знаходиться, — повернулася повністю й пішла до нього. Надто впевнено для людини, яка вчора явно не збиралася так легко потрапляти в подібні ситуації.

— Доброго ранку, — сказала вона, зупиняючись перед ним.

— Доброго, — відповів він і простягнув їй стаканчик кави.

Вона кліпнула, трохи здивовано.

— Це… мені?

— Ні, — спокійно сказав він. — Собі. Другу я не подужаю.

Вона стримала усмішку.

— Дякую.

Між ними зависло щось недомовлене. Ася першою спробувала повернути розмову в безпечне русло.

— Учорашній вечір був… чудовим, — почала вона і тут же трохи затнулася, ніби сама не була впевнена, чи має право вимовляти це вголос. — Але закінчення…

Він перебив її м’яко, але одразу.

— Жодних «але».

Вона замовкла. Він дивився на неї спокійно, але дуже прямо.

— Це був не випадковий поцілунок, Асю, — продовжив він тихіше. — І не помилка. І точно не те, за що потрібно вибачатися чи шукати виправдання.

Вона стиснула пальці на стаканчику з кавою. Женя не відвів погляду.

— Я ні про що не шкодую, — додав він. — Ба більше… я б повторив. Без жодних сумнівів. І, можливо, не лише це. Але тільки якщо ти сама цього захочеш.

Усередині в неї щось різко зрушилося. Не страх. Швидше збій контролю. Тому що розум намагався втримати позицію «це неправильно», а тіло вже зрадницьки реагувало на кожне його слово. Вона почувалася дивно розібраною. Надто чутливою. І найнеприємніше — їй не хотілося, щоб він зупинявся.

— Женю… — тихо сказала вона, але не закінчила.

Він трохи нахилив голову.

— Що?

Вона відвела погляд і не відповіла, а він лише м’яко усміхнувся, даючи їй простір для роздумів.

Далі вони перейшли до роботи — майже різко, ніби обоє домовилися не заглиблюватися туди, де стає надто чесно.

Ася розклала документи на столі.

— По справі: у нас сьогодні зустріч щодо контракту з інвесторами, я вже підготувала тези. Тут ризики, тут слабкі місця, тут те, що можна посилити. Ще я б переглянула пункт про відповідальність сторін, він надто розмитий…

Вона говорила швидко, чітко, професійно. Але Женя майже не слухав зміст. Він дивився. На її обличчя, коли вона зосереджується. На те, як вона злегка прикушує губу, коли формулює думку. На жести — точні, впевнені. І на те, як цей строгий образ в офісі раптом перестає бути просто образом.

— Я зрозумів, — сказав він нарешті.

Вона підняла очі. І тоді він додав трохи тихіше:

— Ти маєш неймовірно привабливий вигляд, коли так зосереджена.

Пауза. Ася швидко кліпнула, майже розгублено.

— Що?..

Він не відступив.

— Мені дедалі важче стримуватися. Якби не ці скляні стіни, я б уже давно змітав зі столу всі ці папери…

У неї перехопило подих буквально на секунду. Вона розуміла, що він її дражнить, але десь у глибині душі хотіла вірити, що він говорить щиро. Вона різко перевела погляд на документи, ніби це могло повернути їй контроль.

— Женю, ми ж…

— В офісі? — спокійно підказав він.

Вона стиснула губи. Він підійшов ближче. І без зайвих слів акуратно заправив їй пасмо волосся за вухо. Пальці затрималися на частку секунди довше, ніж потрібно. І він явно збирався її поцілувати. Просто зараз.

Але в цей момент двері кабінету відчинилися.

— Євгене Вікторовичу, у вас через десять хвилин нарада, — голос Марини пролунав дуже невчасно.

Його вже починала дратувати її самовільність — вона навіть не спромоглася постукати. Він не одразу відсторонився. Просто повільно прибрав руку.

— Так, добре, — сказав він, навіть не повернувшись повністю.

Марина стояла у дверях. І бачила достатньо. Достатньо, щоб скласти картину. Ася поруч. Надто близько до нього. Його рука біля її обличчя. Її збентежений погляд. І його спокій, який зовсім не залишав сумнівів: це не випадковість.

Марина стиснула папку сильніше. Усередині все неприємно стиснулося. Не просто ревнощі. Швидше вражене почуття контролю. Вона звикла, що знає його ритм. А зараз у цей ритм хтось явно втрутився. І це була не вона.