Глава 9

Женя повернувся до офісу ближче до п’ятої.

Надворі вже починало сутеніти — сіре осіннє небо тиснуло на вікна бізнес-центру, а всередині, навпаки, усе було надто яскравим: біле світло ламп, скло, метал, тихий гул розмов за перегородками.

Він стягнув рукавички на ходу, кинув коротке «добрий вечір» охороні та попрямував до свого кабінету, але зупинився ще в приймальні.

Ася стояла біля столу секретаря, перебираючи документи. Його погляд потішила не лише присутність рудоволосої дівчини, а й відсутність Марини. Її зараз узагалі не хотілося бачити.

Кілька папок були розкладені перед нею рівними стосами, телефон затиснутий між плечем і вухом, а сама вона швидко робила якісь позначки ручкою просто на полях договору.

— Ні, додаток має йти окремим файлом… Так. Так, я зрозуміла. Добре, дякую.

Вона відключилася і тільки потягнулася до наступної папки, як поруч із її рукою лягла чоловіча долоня. Ася здригнулася.

Не сильно — радше від несподіванки.

— Ох, Євгене Вікторовичу, — видихнула вона, піднявши на нього очі. — Так і до інфаркту довести можна.

Женя ледь усміхнувся. Він стояв надто близько. Настільки, що вона відчувала запах його парфумів — терпкий, із деревними нотками.

Після рішення, яке вона прийняла раніше, це дратувало особливо сильно. Адже тримати дистанцію, на її думку, було правильним. А він ніби навмисно робив усе навпаки.

— Інфаркт? — ліниво перепитав він. — Ти надто молода для таких діагнозів.

Вона відвела погляд назад до паперів.

— Але якщо ви будете так підкрадатися, ніяка молодість не врятує.

— Зате одразу видно, хто справді занурений у роботу.

Він сперся рукою на край столу поруч із нею, трохи нахиляючись. Дівчині раптом стало тісно. Хоча місця навколо було більш ніж достатньо. Вона надто чітко відчувала його присутність. Тепло. Запах. Голос. Усе це було зовсім недоречним.

— Усе готово до зустрічі? — запитав він уже спокійніше.

— Майже. Залишилося перевірити фінансовий додаток і довіреність.

— М-м.

Вона знову відчула на собі його погляд. Спокійний. Неквапливий. Надто уважний. І найгірше було те, що з кожною секундою їй ставало дедалі важче вдавати, ніби вона цього не помічає.

Ася підняла голову.

— Що?

— Нічого, — незворушно відповів він.

— Тоді чому ви так дивитеся?

— А мені не можна?

— Це нервує.

— Справді?

У його голосі виразно чувалася усмішка, але й награна образа також. Ася тихо видихнула.

— Ви зараз спеціально це робите.

— Роблю що?

— Оце ваше… — вона невизначено махнула рукою в його бік. — Дивитеся так, ніби у вас є якісь думки, про які я не знаю.

Він трохи схилив голову, не відводячи від неї погляду.

— А якщо є?

Серце зрадницьки сіпнулося.

— Тоді тримайте їх при собі.

— Боюся, вже не вийде.

Гірше бути не могло. Бо саме так він усміхався тоді. Під час їхньої першої зустрічі. У клубі. Так само ліниво, упевнено, ніби заздалегідь знав реакцію людини навпроти. Спогад спалахнув несподівано яскраво, і Ася одразу подумки себе смикнула. Не треба. Вона ж вирішила триматися від нього подалі. Вирішила ж. Тільки проблема була в тому, що сам Євген Вікторович, схоже, вирішив інакше.

— У вас сьогодні підозріло гарний настрій, — зауважила вона, закриваючи папку.

— Хіба це погано?

— Це насторожує.

— Може, я просто радий тебе бачити.

Він сказав це надто спокійно. Ніби нічого особливого. Але її серце все одно збилося з ритму. Ася повільно підняла на нього погляд. Женя дивився прямо на неї — відкрито. Вона першою відвела очі.

— Нам через сорок хвилин виїжджати, — промовила вона діловим тоном. — Краще перевірте презентацію.

Він тихо усміхнувся. Йому явно подобалося спостерігати, як вона знову намагається вибудувати між ними стіну.

— Яка ж ти сувора.

— Хтось же має працювати.

— Я працюю.

— Флірт — це не робота.

— Для кого як.

Ася різко закрила папку й подивилася на нього так, що будь-хто інший уже давно зрозумів би натяк і відступив. Будь-хто інший — так. Але не Женя. Він лише трохи схилив голову набік.

— Ти щойно намагалася вбити мене поглядом?

— Поки що лише думаю над цим.

— Не раджу. У мене сьогодні надто багато планів на вечір.

Вона шумно видихнула. Господи. Ну чому саме зараз він знову став таким?

Він був стриманішим. Холоднішим. Ніби справді вирішив відійти вбік. І вона майже переконала себе, що так буде краще. Навіть встигла звикнути. А тепер він знову стояв поруч, говорив своїм низьким голосом, дивився так, ніби крім неї в офісі нікого не існувало, — і вся її ретельно вибудувана дистанція починала розсипатися.

— Євгене Вікторовичу, — вона навмисно підкреслила звертання, — якщо ви закінчили заважати мені працювати, нам уже час збиратися.

Він усміхнувся.

— От зараз це прозвучало майже грубо.

— Це тому, що ви поводитеся нестерпно.

— Доведеться тобі ще довго мене терпіти.

— На жаль, згідно з посадовою інструкцією.

— Яка трагедія.

Вона похитала головою, забираючи папки. І все ж кутики її губ зрадницьки сіпнулися. Женя це помітив. Звісно ж, помітив.

Дорога до офісу «Техальянсу» зайняла майже годину.

Половину часу Ася переглядала документи на планшеті, доповнюючи короткі нотатки на полях, другу половину — старанно ігнорувала той факт, що Женя періодично дивився на неї.

Вона відчувала це навіть не повертаючи голови.

Автомобіль м’яко зупинився біля сучасної скляної будівлі бізнес-центру.

Переговори почалися спокійно, але вже за двадцять хвилин стало зрозуміло — простими вони не будуть.

Представники компанії намагалися продавити додаткові умови, ухилялися від прямих відповідей і кілька разів досить відверто намагалися зіграти на тому, що Ася виглядала надто молодою для провідного юриста угоди.

Даремно.

Вона спокійно розгортала документи, бездоганно пам’ятала кожен пункт договору й із такою незворушністю ловила їх на суперечностях, що до середини зустрічі самовпевненості в іншої сторони помітно поменшало.