Глава 8

За вікном повільно темнішало. Вечір ліг на місто в’язкою сірістю, і в квартирі Жені ставало якось особливо душно — не через спеку, а через присутність Марини. Вона стояла надто близько. Майже впритул. Її солодкуваті парфуми в’їдалися в повітря, а довгі нігті ковзнули по його плечу, ніби вона мала на це право.

Женя дивився у вікно поверх її голови, стиснувши щелепу. Усередині все дратувало — і ця розмова, і її тон, і те, як упевнено вона поводилася в його квартирі. А потім задзвонив телефон. Коротка вібрація по скляному столу прозвучала несподівано голосно. Марина машинально повернула голову першою.

На екрані світилося:

«Ася».

Женя помітив, як у неї одразу змінилося обличчя. Усмішка сіпнулася, очі звузилися. У кімнаті ніби стало холодніше. Він мовчки взяв телефон.

— Так, Ась.

Марина відступила на крок, але йти навіть не подумала. Стояла поруч, схрестивши руки на грудях, і уважно слухала кожне слово. Голос Асі був спокійним, трохи втомленим.

— Євгене Вікторовичу, добрий вечір. Вибачте, що відволікаю… Я хотіла уточнити щодо договору зі «СтройІнвестом». Там у додатку помилка в сумах, і бухгалтерія не розуміє, яку версію надсилати.

Женя прикрив очі на секунду. Просто робоче питання. Нічого особливого.

Він же спеціально не поїхав сьогодні в офіс. Спеціально вирішив узяти паузу. Дистанцію. Хотів перестати постійно шукати її поглядом, ловити себе на думці, що прислухається до її кроків у коридорі. Це починало дратувати його самого. А тепер вона просто говорить із ним про якийсь договір, а в нього вперше за весь день перестає гудіти голова.

— Зараз… зачекай секунду, — він провів долонею по обличчю й підійшов до столу. — Відкрий останню редакцію. Там має бути правка від п’ятниці.
— Я відкрила, — тихо відповіла Ася. — Але там два однакові файли. Один підписаний Вами, другий — ні.
— Надсилайте підписаний. Другий видаліть, це чернетка.
— Добре. І ще… завтрашню зустріч із «Техальянсом» переносити?
— Ні. Я приїду.

Він сам не зрозумів, чому сказав це так швидко. На тому кінці повисла коротка пауза.

— Зрозуміла. Тоді я підготую документи зранку.
— Дякую.
— Вам дякую… гарного вечора.
— І тобі.

Він скинув дзвінок не одразу. Ще кілька секунд дивився на згаслий екран. А потім відчув на собі погляд Марини. Важкий. Колючий.

— «І тобі»? — перепитала вона з нервовою посмішкою. — Секретаркам ти тепер теж таким голосом відповідаєш?

Женя повільно підняв очі.

— Вона мій юрист. І це не тема для обговорень.
— Ні, зачекай, мені просто цікаво. Це через неї ти не з’явився в офісі? Чи у вас там уже щось…
— Марина.
— Що «Марина»? Я взагалі-то маю право спитати! Після всього, що між нами було—
— А між нами щось було? — різко перебив він.

Вона замовкла. Женя втомлено провів рукою по потилиці й відійшов до кухонної стійки. Він виглядав роздратованим, виснаженим, ніби ця розмова тиснула на нього вже давно.

— Слухай уважно, — сказав він холодно. — Мені здається, ти надто багато почала собі дозволяти.

Марина насупилася.

— Женю…
— Ні, тепер ти послухаєш мене. Я тобі нічого не обіцяв. Ніколи. Ні стосунків, ні сім’ї, ні всієї цієї дурні. Ми дорослі люди, і ти прекрасно знала, що між нами було. Я просто спав із тобою. Усе.

У неї здригнулися губи.

— Як ти взагалі можеш таке говорити?..
— Спокійно можу, бо це правда. І мені вже набридло дивитися, як ти вдаєш із себе мою жінку перед усім офісом. Не влаштовуй мені сцени й допити так, ніби я тобі щось винен.

Марина шумно втягнула повітря. Очі швидко наповнилися сльозами.

— Я стільки років поруч із тобою… — голос її затремтів. — Я завжди була поруч, завжди тебе підтримувала! Ми через стільки пройшли разом, а ти зараз отак просто…
— Досить. — обірвав він жорстко.

Вона кинула на нього погляд, повний образи.

— Ти всього лише моя секретарка, Марино. Так, я дозволив тобі трохи більше, ніж іншим. Це була моя помилка. Але не треба плутати це з чимось серйозним.

Він підійшов ближче. Спокійний тон зараз звучав страшніше за будь-який крик.

— А тепер бери свої речі й іди. Поки я ще розмовляю нормально.

Марина дивилася на нього кілька секунд, ніби не вірила, що він справді це сказав. Потім різко схопила пальто й сумку.

— Знаєш що?.. Ти ще пошкодуєш.
— Зачини двері з того боку.

Вона смикнула ручку так сильно, що та вдарилася об стіну. Квартира нарешті поринула в тишу. Женя повільно видихнув і втомлено опустився в крісло. На столі все ще лежав телефон. Екран давно згас. Але в голові чомусь і далі звучав спокійний голос Асі.

«Тоді я підготую документи зранку…»

Він прикрив очі. І вперше за весь день зрозумів одну просту річ: він більше не хоче уникати її.

Коли Марина повернулася в офіс, її зовнішній вигляд уже був майже приведений до ладу. Майже. Вона встигла поправити макіяж у машині, заново нафарбувати губи й зібрати волосся, але сліди істерики все одно залишилися. Обличчя було трохи опухлим від сліз, під очима лягла втомлена тінь, а зазвичай ідеально вкладене волосся вибилося біля скронь. Але трималася вона так, ніби збиралася йти на війну. Підбори стукали по офісній підлозі різко й зло. Співробітники одразу стихали, коли вона проходила повз.

Ася сиділа за своїм столом біля вікна, уважно переглядаючи документи. Вона підняла погляд лише тоді, коли поруч зупинилася тінь. Марина дивилася на неї зверху вниз. Довго.

— Зроби мені каву.

Ася кліпнула, не одразу зрозумівши, що звертаються до неї.

— Перепрошую?..
— Каву, — повторила Марина повільно, ніби розмовляла з дитиною. — Чи в тебе проблеми зі слухом?

Кілька секунд Ася просто мовчала. Вона не любила конфлікти. Ніколи не любила. Але в голосі Марини було стільки відвертого приниження, що всередині миттєво піднялося роздратування.

— Взагалі-то це не входить у мої обов’язки, — спокійно відповіла вона.

Марина усміхнулася.

— Люба, ти взагалі знаєш, хто я така?