Глава 7

Жовтень цього року видався особливо сірим. Небо від самого ранку висіло низько, важкою пеленою, а рідкісний дощ ліниво стукав по підвіконнях і дахах машин.

Женя прокинувся ще затемна, хоча будильник не ставив. Сон був рваним, неприємним — він то провалювався в нього, то різко виринав назад, розплющуючи очі в напівтемній спальні. І щоразу перед очима спливав один і той самий момент: Ася, яка оступилася, його долоня на її талії, її дихання надто близько і той погляд — довгий, мовчазний, абсолютно недоречний для випадкового прощання.

Він перевернувся на спину й важко видихнув, втупившись у стелю. Його дратував власний стан. У його віці люди зазвичай уміють тримати голову холодною. Особливо такі, як він. Особливо чоловіки, які надто довго будували навколо себе чітку систему: робота, контроль, порядок, дистанція. А тепер якась дівчина з розпатланими думками й звичкою дивитися просто в очі примудрилася вибити його з колії одним клятим вечором.

Телефон на тумбочці завібрував. Женя потягнувся до нього не одразу, ніби заздалегідь знав, що там нічого важливого. На екрані висвітилося ім’я помічниці.

— Так, — хрипко озвався він.
— Доброго ранку, Євгене Вікторовичу. Ви сьогодні до десятої під’їдете? У вас зустріч із підрядниками.

Він прикрив очі долонею.

— Ні. Скасуйте все на сьогодні.

На тому кінці на секунду зависла пауза.

— Усе?
— Усе.
— Добре… Щось передати Марині? Вона сьогодні виходить із відпустки.

Оце його зараз хвилювало найменше.

— Нічого не треба передавати. Якщо шукатиме — мене немає.

Він скинув виклик раніше, ніж дівчина встигла щось уточнити.

Наступні кілька годин він безцільно ходив квартирою. Кава охолола ще до того, як він зробив другий ковток. Телевізор працював без звуку. Документи, які він привіз додому ще на вихідних, так і залишилися лежати недоторканою стопкою на кухонному столі.

Він чудово розумів, чому не поїхав до офісу. Там була Ася. Найімовірніше, вже сиділа за своїм столом, пила каву з величезної чашки, розмовляла з кимось надто емоційно й постійно поправляла волосся звичним рухом руки. І він не хотів її бачити. Точніше — хотів надто сильно, щоб дозволити собі це зараз.

Ніби нічого поганого не сталося, але вчорашній вечір був помилкою вже в той момент, коли він запропонував її підвезти.

Ася ж, навпаки, цього дня виглядала незвично спокійною. Вона приїхала до офісу навіть раніше, ніж зазвичай, і тепер сиділа за комп’ютером, ліниво гортаючи якісь таблиці, хоча думками була далеко звідси. Перед очима досі стояло обличчя Жені у світлі ліхтаря. Такий красивий і… бажаний?

Вона роздратовано видихнула й уткнулася поглядом у монітор.

— Доброго ранку, — пролунав поруч жіночий голос.

Ася підняла очі. Коридором упевненою ходою йшла висока блондинка у світлому пальті. Підбори вибивали чіткий ритм по плитці, а вираз обличчя в неї був такий, ніби вся будівля належала особисто їй.

— Марина повернулася, — прошепотів хтось неподалік.

Ася провела жінку поглядом. Марина виглядала ефектно. Дуже доглянута, дорога, холодна. Вона побіжно глянула на Асю — швидко, оцінююче, без особливого інтересу — і пройшла далі. Але цього погляду вистачило, щоб усередині в Асі неприємно кольнуло цікавістю. Вона не відчувала ревнощів. Принаймні намагалася себе в цьому переконати. Просто інтуїтивно зрозуміла: ця жінка пов’язана з Женею значно більше, ніж інші співробітники.

Марина вже відчиняла двері його кабінету. Порожньо. Вона насупилася.

— А де Євген Вікторович? — запитала вона в помічниці.
— Сьогодні не буде.
— Тобто?
— Він скасував усі зустрічі.

Марина повільно зняла окуляри, явно не повіривши почутому.

— Захворів?
— Не знаю.

Це їй не сподобалося. За ті роки, що вона працювала поруч із ним, Женя пропускав роботу лічені рази. Навіть із температурою приїжджав до офісу, якщо того вимагали обставини. І зараз думка про те, що він просто вирішив залишитися вдома, викликала в неї дивне роздратування.

За сорок хвилин її машина вже зупинилася біля його будинку. Женя відчинив двері не одразу. Він узагалі не збирався нікого впускати. Але Марина, як завжди, вміла бути настирливою.

— Ти вирішив зникнути? — замість привітання промовила вона, заходячи всередину квартири.

Він втомлено подивився на неї.

— А тебе не вчили чекати запрошення?
— Хіба ти не скучив за мною? — ображено пробурмотіла та.

Вона зняла пальто й поклала його на спинку дивана так упевнено, ніби справді мала тут якесь право перебувати. Женя мовчки пройшов на кухню.

— Каву будеш? — запропонував Женя радше для того, щоб змінити тему.
— Буду.

Марина уважно спостерігала за ним увесь цей час. За тим, як він рухається, як уникає дивитися їй у вічі, як надто задумливо мовчить. Вона знала його достатньо довго, щоб розуміти: щось сталося.

— І що сталося?
— Нічого.
— Женю.
— Марино, не починай.

Вона всміхнулася, спершись стегном об кухонну стійку.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я ненавиджу оцей твій тон.
— Тоді навіщо прийшла?

Запитання прозвучало жорстко. Але Марина не образилася. Навпаки — підійшла ближче.

— Бо ти тиждень нормально не відповідав на повідомлення.
— Не лести собі.
— А це завжди кумедно. Щоразу після того, як ти підпускаєш когось ближче, одразу починаєш удавати із себе крижану скелю.

Женя поставив чашку на стіл трохи різкіше, ніж варто було.

— Ми з тобою, здається, давно все обговорили. Не треба вдавати, ніби між нами є щось серйозне.

— Припини обманювати себе, — спокійно відповіла Марина. — Ти хочеш мене так само, як я хочу тебе.

Він уперше за розмову подивився їй просто в очі.

— Ти переходиш межу. Я сьогодні не в настрої.
— Це я вже зрозуміла.

Вона зробила ще крок уперед. Між ними залишилася надто мала відстань. Марина завжди була красивою жінкою. І чудово вміла цим користуватися. Її парфуми, м’який голос, упевнені дотики — усе було вивірене майже до дрібниць. Раніше це працювало безвідмовно. Але зараз Женя відчував лише втому.