Глава 6

Ася автоматично потиснула руку, але погляд усе одно метнувся до Жені. Той виглядав спокійним. Занадто спокійним. А отже, все було зовсім не спокійно. Пальці молодого чоловіка були холодними й сухими. Впевнене рукостискання людини, яка звикла знайомитися так, ніби заздалегідь оцінює, скільки користі їй може принести нова людина. Святослав усміхнувся лише куточками губ, ніби цей короткий обмін поглядами не залишився для нього непоміченим.

— Приємно познайомитися, Ася, — промовив він рівно, трохи розтягуючи слова. — Євген Вікторович про вас не розповідав. А дарма.

Женя перевів на нього погляд.

— У нас тут не клуб знайомств, Лісовський.

Тон був спокійний. Навіть лінивий. Але Ася вже встигла вивчити подібні зміни в його голосі: чим тихіше говорив Женя, тим гірше все було насправді.

Святослав тихо хмикнув. Високий, зібраний, ідеально випрасуваний навіть на будівництві, він виглядав тут майже чужорідно. На тлі сірого бетону, будівельного пилу й робочих курток — як людина, яка випадково звернула не туди, але все одно якимось чином опинилася головною.

— Не напружуйтеся так, Євгене Вікторовичу, — м’яко кинув він. — Я просто підтримую розмову.
— Підтримуйте її з виконробом.

Секунду повітря між ними стояло майже нерухомо. І саме в цей момент до них швидко підійшов чоловік у касці, нервово витираючи долоні об жилет.

— Євгене Вікторовичу, можна вас на хвилину? Там із документами питання виникло.

Женя роздратовано видихнув, навіть не приховуючи цього.

— Зараз.

Він перевів погляд на Асю. Лише на мить. Але вона вловила в ньому щось дивне — ніби попередження. Або прохання не вплутуватися в неприємності.

— Я швидко, — кинув він їй і пішов слідом за виконробом.

Ася провела його поглядом. І майже одразу відчула на собі інший погляд. Уважний. Святослав стояв поруч, засунувши руки в кишені пальта, і розглядав її з тим спокійним інтересом, від якого ставало трохи не по собі.

— І давно ви з ним працюєте?
— Не дуже.
— М-м.

Він ледь кивнув, ніби щойно підтвердив якусь власну думку.

— Що? — не витримала Ася.
— Нічого. Просто намагався зрозуміти, це в Євгена Вікторовича характер завжди такий важкий… чи виключно поруч зі мною.
— Думаю, друге.

Святослав усміхнувся.

— А ви смілива.
— Це професійне.
— Юрист?
— Угу.
— Тоді багато що пояснює.

Він говорив спокійно, майже дружньо, але в цій м’якості відчувалося щось неприємно точне — ніби лезо, заховане в оксамиті. Святослав не тиснув голосом, не намагався домінувати відкрито. Він просто займав простір розмови так природно, ніби той від початку належав йому. Ася спіймала себе на тому, що слухає уважніше, ніж хотіла б.

— Ви завжди так людей розбираєте по частинах? — нарешті запитала вона, трохи піднявши підборіддя.

Святослав ледь помітно всміхнувся, ніби питання його навіть розвеселило.

— Тільки коли це цікаво.
— І що ж тут цікавого?

Він перевів погляд на неї трохи повільніше, ніж було потрібно. Не поспішаючи. Як людина, яка вже нікуди не поспішає і точно знає, що співрозмовник усе одно залишиться в діалозі.

— Ви.

Пауза вийшла короткою, але щільною. Ася не одразу зрозуміла, що саме він мав на увазі — і це дратувало.

— Це дуже розпливчаста відповідь.
— Зате чесна.

Святослав трохи схилив голову, і в цьому русі з’явилося щось майже ліниве, впевнене, надто спокійне для ситуації.

— Знаєте, що найцікавіше?
— Просвітіть.
— Ви намагаєтеся виглядати зібраною. Навіть зараз.

Він трохи затримав погляд на її руках, потім на обличчі.

— Але при цьому ви весь час дивитеся туди, де він знаходиться.

Ася відчула, як усередині неприємно стиснулося.

— Ви помиляєтеся.
— Можливо.

Святослав зробив крок ближче, не вторгаючись різко, а ніби просто скорочуючи відстань до «природної».

— Я рідко сперечаюся з жінками, якщо вони так упевнено захищають чиюсь територію.

Ася насупилася.

— Чию територію?

Кутик його губ здригнувся.

— Ось ви зараз це слово навіть не заперечили.

Він ніби смакував її реакцію — спокійно, майже з інтересом колекціонера.

— Знаєте, — додав він м’якше, — у Євгена Вікторовича доволі передбачувана реакція на такі ситуації.

— На які?

Святослав подивився в бік, куди пішов Женя, і на секунду його погляд став трохи холоднішим, зібраним.

— Коли хтось розмовляє з тим, що він вважає своїм.

Фраза зависла в повітрі занадто довго. А потім він знову повернувся до дівчини — і в виразі обличчя повернулася легкість.

— Не хвилюйтеся, — додав він майже з лінивою усмішкою. — Я не кусаюся.

Пауза.

— Принаймні, не одразу.

І ось це «не одразу» прозвучало вже не як жарт, а як намір, замаскований під флірт. У цей момент за її спиною пролунав голос Жені:

— Я дивлюся, ви чудово проводите час, Святославе Максимовичу.

Ася різко обернулася.

Женя стояв за кілька кроків від них. Уже без тіні колишнього спокою. Його погляд був спрямований виключно на Святослава. Важкий. Холодний. Святослав, навпаки, виглядав задоволеним.

— Ми просто розмовляли.
— Бачу.

Повисла неприємна пауза. Потім Женя перевів погляд на Асю.

— Йди в машину.

Не «будь ласка». Не «почекай там». Просто коротко й жорстко. Ася хотіла щось сказати, але вчасно зрозуміла: зараз не той момент. Вона мовчки обійшла їх і рушила до парковки. І вже відходячи, почула спокійний голос Святослава:

— Обережніше, Євгене Вікторовичу. Ревнощі погано впливають на кар’єру.

Відповіді Жені вона не почула.

У кафе було тепло, шумно й пахло свіжим хлібом. Після пронизливого холоду будівництва це здавалося майже нереальним. Ася сиділа навпроти Жені біля вікна й задумливо помішувала чай. Він гортав щось у телефоні, але вона вже помітила: останні кілька хвилин екран навіть не змінювався.

— Ви так і будете мовчати? — нарешті запитала вона.
— А маю щось сказати?
— Ну, наприклад, чому ви відправили мене в машину так, ніби я п’ятирічна дитина.