Глава 1

Нічний клуб Noir жив своїм звичним п’ятничним життям — музика важкими басами била по ребрах, бар ледь встигав обслуговувати людей, а неонові вогні розтікалися залом так, ніби все приміщення було занурене під воду.

На вході чувся сміх натовпу, який збирався прорватися до клубу, щоб повеселитися. Трохи осторонь дві молоді дівчини обирали браслети.

Людям більше не доводилося грати у вгадування, ловити незручні погляди чи терпіти нав’язливі знайомства. Один колір — і все ставало зрозумілим без зайвих слів.

Зелений означав відкритість. Такі люди приходили за емоціями, фліртом, легкими розмовами й ночами, про які вранці зазвичай згадують із посмішкою. Хтось шукав пригод, хтось — компанію, а хтось просто не хотів повертатися додому наодинці. Зелений рідко обіцяв щось серйозне, зате завжди був чесним.

Жовтий обирали ті, хто не був проти спілкування, але лише на своїх умовах. Сьогодні — можливо. А може й ні. Усе залежало від настрою, розмови, погляду чи людини навпроти. Це був колір сумнівів, обережності й людей, які спочатку придивляються, а вже потім підпускають ближче.

Червоний означав одне — межа. Такі гості приходили відпочивати, танцювати, пити, проводити час із друзями або просто побути наодинці із собою серед шуму музики та світла. Червоний не був викликом чи спробою привернути увагу. Навпаки. Це був найпряміший спосіб сказати: «Я не шукаю знайомств».

І, як не дивно, саме червоний чомусь найчастіше чіпляв сильніше за інші.

— Тільки не бери зелений, — пробурмотіла Ася, поправляючи довге руде волосся. — Візьмеш зелений — і ми ніколи звідси не виберемося. Мені й так уже хочеться додому.

Аліна тихо всміхнулася, чіпляючи собі жовтий браслет.

— Та розслабся ти, — закотила очі дівчина. — Тут тебе ніхто не з’їсть.

Ася зітхнула й обрала червоний.

Звісно. А як інакше.

Вона взагалі не розуміла, навіщо погодилася сюди прийти. Надто гучно. Надто багато людей. Надто дорого вдягнені дівчата й надто самовпевнені чоловіки.

Вона почувалася тут так, ніби випадково зайшла не в ті двері.

— Пішли, брат нагорі, — сказала подруга.

Дівчина підняла погляд на другий поверх клубу, на затемнене скло VIP-зони.

Коли вони піднялися, Ася машинально сповільнила крок. За довгим столом сиділо кілька чоловіків. Сміх, дорогий алкоголь, приглушені розмови. І серед них одразу виділявся він.

Шевченко Євген Вікторович.

Шева.

Ася чула це ім’я раніше. Надто часто для людини, яку ніколи не бачила особисто. У місті про нього говорили по-різному — хтось із повагою, хтось насторожено, хтось відверто боявся.

Але найменше він був схожий на людину, яка намагається всім довести свою владу.

Він сидів розслаблено, трохи відкинувшись на спинку дивана, тримаючи в руці склянку з чорним чаєм. Навіть тут. Навіть у власному клубі.

Світле волосся було недбало вкладене, рукави чорної сорочки закочені до ліктів, а темно-зелені очі ліниво ковзали залом, чіпляючись за кожну дрібницю навколо.

Надто уважний погляд.

Такий, від якого ставало не по собі.

Коли Аліна підійшла ближче, Женя одразу перевів погляд на сестру, а потім — на Асю.

І затримався.

Буквально на секунду довше, ніж треба.

Але цього вистачило, щоб вона різко відвела погляд.

Невисока. Руда. Надто яскраві бурштинові очі. Червоний браслет на зап’ясті викликав питання в голові — це він помітив майже одразу. Такі зазвичай або справді нікого до себе не підпускають, або просто люблять робити вигляд.

— О, мала прийшла, — всміхнувся він, підводячись із місця.

Голос був спокійний, низький, із легкою хрипотою. Аліна обійняла брата.

— Женька, це Ася.

— Ага, я зрозумів, що не податкова.

Ася тихо фиркнула.

Він підійшов ближче. Від нього пахло дорогим парфумом, м’ятою і чимось терпким, алкогольним — не сильно, але достатньо, щоб зрозуміти: сьогодні Шева явно був розслабленіший зазвичай. І, здається, набагато балакучіший.

— А чого така серйозна? — запитав він, трохи нахиливши голову. — Тебе сюди проти волі привели?

— Поки не вирішила.

— О, то в нас тут характер.

— А ви очікували чого?

Женя коротко всміхнувся, ковзнувши поглядом по її обличчю. Спокійною вона не була взагалі. Це відчувалося одразу — за поглядом, манерою відповідати, тим, як вона стояла навпроти нього, хоча й явно почувалася тут не у своїй тарілці. Зазвичай поруч із ним люди або починали підлещуватися, або навпаки — надто старалися показати, що не бояться.

Ася ж ніби просто дратувалася. І це несподівано чіпляло.

— Жень, не починай, — зітхнула Аліна. — Тільки познайомилися, а вже стрілами одне в одного кидаєтесь.

— Я взагалі сама ввічливість сьогодні.

— Це тому, що ти випив.

— Це тому, що я добрий, — промуркотів хлопець.

— Це тимчасово.

Він театрально приклав руку до серця.

— Ось так і розбивається чоловіче его.

Аліна, усміхаючись, закотила очі й попрямувала до столика, де сиділи друзі брата. Очевидно, вона знала їх давно — один із чоловіків одразу підвівся, щоб її обійняти, інший посунув їй місце поруч із собою.

Ася тільки зараз зрозуміла, що вони з Женею залишилися стояти майже самі біля скляного огородження другого поверху. Унизу продовжував шуміти клуб, люди рухалися під музику, спалахували вогні, а він дивився тільки на неї.

Надто прямо.

— Червоний браслет, значить? — раптом сказав він, ковзнувши поглядом по її зап’ястю.

Ася машинально сховала руку.

— А що, вас це зачіпає?

— Мене? Ні. Просто цікаво.

Він трохи примружився. У голові одразу промайнула абсолютно безглузда думка про те, що така дівчина навряд чи часто ходить по клубах. Не її атмосфера. Не її люди. І стосунки… чомусь здавалося, що з ними в неї теж не надто складалося. Було в ній щось надто невинне для всіх цих місць.

— Зазвичай дівчата з червоним або найнудніші, або найнебезпечніші.

— А якщо я обидва варіанти одразу?

— Тоді мені вже цікаво.