2

Як тільки ми опиняємось серед натовпу, ніби на замовлення починає грати повільна музика. Люди у різноманітних костюмах розбиваються на пари і туляться одне до одного. Я ніяково зупиняюсь, не знаю, як себе вести. Та Вовк робить усе сам. Він обвиває мою талію руками і притискає до себе. Мені нічого не залишається робити, як покласти долоні йому на широкі плечі. 

Ми плавно рухаємось в такт мелодії. Вовк дивиться прямо на мене, а я ковзаю поглядом по танцюючих, відчуваю себе некомфортно і сковано. Його теплі руки обпалюють спину і талію, а прискіпливі очі просвердлюють наскрізь. З-під маски видно лише тонкі губи і вони вигнуті у задоволеній усмішці.

- Червона шапочка боїться Вовка? - раптом запитує після декількох хвилин танцю.

- Вовк може з’їсти Червону шапочку, - злітає з мого язика. - Хіба ти цього не знав?

Він сміється, показує ряд білих зубів. Його голос досить приємний і я потрохи розслабляюсь. І справді чого це я? Це ж просто танець з незнайомим чоловіком. Але ця маска на його обличчі створює загадковість і атмосферу чогось незвичного. Навіть по шкірі біжать мурашки. 

- Особисто цей Вовк не збирається цього робити. То ж можеш бути спокійною, - говорить, а потім нахиляється так близько, що пластик майже торкається моїх губ і хижо добавляє. - Поки що.

- А він не боїться подавитись здобиччю? - прищурюю на нього очі. 

- Можливо, - протягує. - Але думаю, вона того варта. 

Не знаю, що він конкретно має на увазі, але відчуваю, як щоки червоніють. Ніяково відводжу погляд і бачу його. Діма танцює з тією ж дівкою, рота котрої недавно досліджував. Він притискає її до себе, одна рука спущена на сідниці. Він має насолоджуватись своєю партнеркою, та натомість його уважні очі дивляться на мене. Кам'яне обличчя підказує, що те що він бачить, йому зовсім не подобається. Спочатку гублюсь, навіть трохи відсторонююсь від Вовка, та потім вгамовую відчуття, беру себе в руки і відриваю від Діми погляд. 

Бачу, що Вовк теж дивиться в ту сторону.

- Твій хлопець? - цікавиться.

Мені здалося, чи в голосі появилось легке хвилювання? Тулюсь до нього ближче, він схвально стискає талію міцніше. А Діма нехай дивиться, нехай знає, що можу без нього гарно проводити час. 

- Він вже не важливий. Колишній, - легковажно відповідаю.

- Напевно не до кінця, якщо готовий нас вбити поглядом, - робить висновок. 

Вовк все помічає. Не можливо не помітити важкий післясмак наших закінчених відносин. Ми ніби вже і не разом, але в полі зору одне одного. Це приносить лише біль і страждання. Не знаю, як Дімі, але мені точно. 

- Він гарно розважається зі своєю новою пасією, та вважає, що мені цього робити не можна. 

- Тоді давай доведемо йому протилежне, - хижо посміхається.

Мені подобається його ідея і згідно киваю.

Вовк різко притискає мене до своїх грудей, аж все повітря покидає легені. Рукою повільно проводить по хребті догори, інша рука спускається на сідницю. Кожен клаптик тіла, де він торкається, поколює голками, а серце в грудях тріпочить від хвилювання. Він плавно рухає стегнами, змушує мене розслабитись і я відчуваю кожен м'яз його тіла. Він гарно танцює, має відчуття ритму і неймовірно приємно бути його партнеркою. Відчуваю жар, повітря між нам електризується і з кожним рухом, з кожним вигином тіла світ потроху зникає. Залишаємось лише ми двоє. Перед очима лише вовча маска, не відводжу від неї погляду, вдивляюсь у темні зіниці очей, котрі поблискують від емоцій. Так хочеться зірвати ту маску і глянути, хто там під нею. Та з іншої сторони ця загадковість заворожує, дозволяє зануритись у відчуття казки і краплинку дива. Хіба я цього не заслуговую? Хоч на короткий час. 

Музика затихає і казка закінчується. Вовк відпускає мене і без його рук стає холодно та неприємно. Я важко дихаю і ловлю на собі зацікавлені погляди. Всі ці люди мене знають, працівницю фінансового відділу, а от хто мій кавалер, їм явно не відомо. Так як і мені.

По залу знову лунає музика, ритмічна і весела, та ми більше не танцюємо.

Вовк бере мене за руку і веде  повз натовп до того місця, звідки мене і взяв.

- Ти була неперевершена, - шепоче на вухо, коли ми підходимо до барної стійки. 

Карина мене чекає, наче вірний охоронець. По її збентеженому виразу обличчя зрозуміло, що вона бачила наш палкий танець.

- Може вип'ємо? - насмілююсь запитати, чомусь дуже не хочеться з ним розлучатись. Якщо він зараз піде, можливо ніколи більше не зустрінемось.

Він не встигає відповісти, тягнеться в кишеню за телефоном, екран котрого світиться від настирливого дзвінка.

- Вибач, мені треба відповісти,  - швидко говорить досить серйозним голосом, а потім нахиляється і добавляє біля вуха. - Я тебе знайду.

Вовк розчиняється серед натовпу, а я з жалем проводжу його поглядом. Навряд чи він повернеться. Але наш танець я запам'ятаю назавжди.

- Що це було? - розвертає мене до себе Карина, її погляд палає від цікавості. - Я бачила, як ви танцювали. Від вас іскри летіли, наче ви коханці, які не можуть насититись одне одним. Ти що його знаєш?

Вона прищурює на мене очі, а я червонію від сорому. 

- Я взагалі не знаю, хто він. Маски він не знімав, - виправдовуюсь.

- Між вами явно відбулась хімія, - зітхає подруга. - Я аж позаздрила. Зі мною такого ніколи ні з ким не було.

- Облиш, - відмахуюсь від неї. - Ти перебільшуєш.

Нашу розмову перериває Юля, симпатична блондинка у костюмі Попелюшки:

- Чули новину? - вона світиться від бажання все розказати. - Нам назначили нового керівника відділу. Наш старий Генадій Петрович іде на пенсію і на його місце взяли молодого. Говорять він просто красень і не одружений. 

Дівчина пищить від щастя, та я не розумію її радості, наче це щось змінить в нашій рутинній роботі.

- Ти його бачила? - загораються очі Карини.

- Ні, - мотає та золотистими кучерями. - Але говорять, що він десь тут на вечірці.