Другий шанс проґавити не можна. Бо третього не буде.

З приїздом Матері я опинився між двох вогнів. Бо вони з батьком згадали всі минулі й теперішні образи, і між ними спалахнула справжня ненависть.

Мені було досить дивно дивитись, як вони сперечаються за мою увагу.

Дивився я на їхні зоряні війни здалеку. Бо скоро опинився в  посольстві невеличкої, але дуже прихильної до нашої держави країни, що одна з перших визнала незалежність.

І працював там, допомагав, чим міг, нашим співвітчизникам,  і займався всім, чого вимагала посада спочатку секретаря, а потім і радника. І навіть більше, ніж всім. Бо вільного часу біло вдосталь. А розділити його з кимось рідним - не було можливості.

Кар’єра - єдине, що мені тоді залишалося, щоб життя остаточно не перетворилося на сіру холодну пустелю.

Уві сні я іноді бачив Касю такою,як запам’ятав у наше останнє літо. Веселою, іронічною і дуже амбітною дівчиною, яка обов’язково буде моєю.

Приїздив у Київ я лише на зимові свята. Для зустрічі з однокурсниками , щоб підзарядитися їх теплом на весь рік  і віддати своє тим, кому теж не дуже весело живетьсяв цьому химерному світі.  

І ще треба було відбути офіційні зустрічі з батьком і матір’ю. Звісно нарізно.

Там мені ставали в пригоді всі набуті під час навчання знання з дипломатії й конфліктології. Але бажання більше ніколи не бачити цих чужих людей і зустріти Касю нікуди не зникало.

Тому я весь час, що залишався, проводив на вулицях Києва.

Шукав очима Касю.

Але до сьогодні намарно. Зате тепер все нарешті співпало. Я, зима, Каська і напис на білому квадраті з провіщенням щастя.

- Ти. Вік, наче спляча красуня. - почув я голос Касі, і знову мене обдало жаром від того, що це не сон. Ми справді знайшлися!

Вона була закутана в мій піджак і мої ж міцні обійми.

Але все ж надворі зима, хоч і наша київська. З неба сиплеться, як у нас кажуть,  такоє . Тобто воно саме не в курсі - впаде на землю снігом чи по дорозі перетвориться на дощ.

- Я уже прокинувся. Ти мене розчаклувала. І я знову цілком бадьорий красень, Кась. - сказав їй, струшуючи з сорочки сніг, що встиг нападати, і тепер танув, стікаючи по спині весняними ручаями. - Пішли звідси, застудишся.

- Мені нікуди йти в цьому місті, Вік.     

- Не страшно. Мені є. 

- То ти тут так і живеш? - здивувалася Кася, і її темні очі стали ще більшими й темнішими від подиву. - Мені сказали, ти поїхав. Далеко й назавжди.

- Ти питала? - Від розуміння, що я нічого не навигадував, і ми справді потрібні одне одному, від серця розійшлося таке тепло, що я міг би в мокрій від снігу  сорочці стояти тут і слухати мою Каську до ранку.

- Питала. Давно. Твій крутий татко тебе таки забрав. А тепер ти хочеш здати його матері. Що з тобою таке - едіпів комплекс? - підколола мене Каська.

- Він не мій татко.

-А хто ж тоді тебе знайшов? Ті бабусі біля під’їзду завіряли, що твій. А бабусі завжди все знають про таке. - посміхнулася моя пропажа.

- Мій і знайшов. Поїхали звідси, Кась. Вдома розкажу.

- А тобі можна за кермо? Ти ж ніби уже почав святкувати.

- Я на таксі. 

- То в тебе й машини нема, бідося моя? А як же крутий тато? Не дає бібіку синулі? 

- Може б і дав. Я не прошу. Мені не треба. Поїхали вже.

- Тільки піджак не забирай. Мене твій не тато сюди привіз просто отак, у чому стою.  Холодно ж як. - 

вона ніби тільки що це зрозуміла. І хто після цього спляча красуня?

- Ну ти, Кася, така Кася. А якби мене тут не було, що б ти робила? 

- Вчинила б скандал для більшого розголосу. Я тут, знаєш, не просто так марную вечір. Хочу батькові подарунок зробити. Він знову в лікарні.

- Нічосі в тебе подарунки, Кась - втрапити у скандал в ресторані. Він хоч знає, що ти працюєш в ескорті?

- З чого ти взяв, що я в ньому працюю?

З того, що чув, як Олег грозився взяти штраф з агенції.

- А, то …

Вона ніби роздумувала, з чого почати, а вітер все холоднішав, і сніжна буря поверталася в місто.

Треба поспішати, поки дороги остаточно не замело.

- Пішли уже, Касю. В теплі розкажеш.

В таксі я намагався думати, що треба робити далі, а чого не можна робити, щоб її не сполохати. Але в моєму стані то була марна спроба. 

Вона каже що не ескортниця, їй тут нікуди йти й батько в лікарні. Ребус і кросворд.

Нічо, все розгадаємо.

Зараз треба було будь що  затримати Касю біля себе і не сполохати другий шанс. Бо шанси, вони такі непевні створіння. Одне необережне слово, й тільки їх і бачили.

Тому я загадково мовчав і в таксі, і поки ми піднімалися сходами до дверей бабусиної квартири.

Пуста необжита двушка з моїм заплічником в крихітному коридорі справила на Касю не дуже приємне враження.

- От життя, Вік. Це несправедливо! Я була впевнена, що ти пробився. А воно он як.

- І я був впевнений, що у тебе все добре. А тобі жити ніде, робота дивна і батько хворіє.

Ми стояли дуже тісно у вузькому коридорі.

Мені це в цілому ця тіснота подобалася.Особливо зараз, коли між мною і Касею був тільки одяг.

Хоча було й незручно перед нею. Я ж тільки з літака. Встиг тільки перевдягтися, і одразу рвонув на зустріч до друзяк.

Як знав, що треба спішити…

Кася дивилася жалісно, наче це я був замерзле бездомне кошеня, а не дехто навпроти мене.

Яка ж вона маленька. 

Чи це я ще виріс?

А тісно ж як, не повернутися, щоб не доторкнутись до неї. Та не стояти ж так до ранку.

- Не роззувайся, тут неприбрано, Кась.

- Я б така, що роззулася, Вік. 

- Тоді бери капці - показав я їй на свої.

- Ці? Я в них втону. У тебе сорок четвертий?

- Типу того. - засміявся я. Не признаватися ж, що трохи більший, і мені здебільшого шиють взуття й одяг на замовлення. Бо нічого пристойного мого розміру не знайдеш, а в нас з цим суворо.

Кася знову дивилася на мене запитально. Бо я підвис, задивившись в її тернові очі.