Ніщо, крім тої усмішки, не натякнуло на те, що переді мною фам, мої вибачення, фаталь.

Вперше я побачив Касю, коли її розлючений батько увірвався до бабусиної квартири й сказав, що забирає мене з собою.  І не відпустить, поки мій батько не поверне вкрадені у фірми гроші.

І поки бабуся, трохи схиливши голову до лівого плеча розглядала цього дивака і вислуховувала його дивні звинувачення, я витріщався на дівчисько в затісному комбінезоні й кофті з криво застебнутими ґудзиками. 

Біля її крихітного вуха теліпався рожевий бант, за який так і хотілося смикнути, щоб це лялькове створіння перестало кліпати довжелезними віями й витріщатися чорнющими очима на мене і бабусю. І головне - посміхатися, ніби знає про нас щось не просто погане, а таке, що нас засміють всі, хто проце погане дізнається. А нічого такого я за собою не знав.

У мене просто не було можливості робити щось погане. Вдома бешкетувати не давала бабуся, а в школі - Катерина Михайлівна, жінка ще поважнішого віку, ніж бабуся. Добра, як янгол і сувора, як богиня помсти. Ми, четвероклашки, любили її й одночасно боялися сердити, бо тоді…

Ви думаєте, вона б тоді верещала або викликала батьків чи відправляла до директора, як робили потім всі вчительки в старшій школі?

Нічого подібного. Вона б засмутилася і не розказала б нам на останньому уроці чергову казку про новорічні дива. І пропустити її розповідь я б ще міг. Тому що уже був великий і знайомий з темною стороною життя. І в дива не дуже вірив. Але ж клас мені б цього не подарував. Та й цікаво ж - як воно буває на Новий рік, якщо його святкувати правильно, а не як ми з бабусею.

Словом, для домашнього хлопчика Віті, який проводив останні кілька років під домашнім арештом, не було жодної можливості зробити щось погане. Тому і бісило, бо дуже вже хотілося зробити щось таке, через що ця мала проноза б так дивилася. А врона не тільки дивилася, а ще й двозначно та багатообіцяльно посміхалася рожевим, як у ляльки, ротиком з дрібними молочними зубами.

Звідки мені було знати, що ті зубки - акулячі, і що вона - мій новорічний дарунок? Приз від долі доставлений не за адресою. Його  там десь на горі переплутали.

Ця лялька призначалася комусь іншому, а не хлопчикові, який не знає, що з такими  подарунками робити. 

Хлопчики ж не граються з ляльками.

Мені б тоді якусь складану залізну дорогу з поїздами на три-чотири рівні, енциклопедію якусь, книгу про всяку фантастику і пригоди бравих підлітків в екзотичних країнах. Тобто щось корисне, зрозуміле і годяще для використання вдома. 

А не оце дівчисько, прудке, як ртуть, начисто позбавлене розуміння правил і відповідальності, ще й не схильне бути вдома ні хвилинки зайвої.

Щоправда, я дізнався про це набагато пізніше.

А тоді ніщо, крім тої усмішки, не натякнуло на те, що переді мною фам, мої вибачення, фаталь.

Її батько востаннє викрикнув якусь страшну погрозу, смикнув малявку за ручку з наманікюреними перламутром нігтиками (о жах,  зі слідами бруду під ними) й вийшов так хряпнувши дверима, що зі стелі посипався тиньк. 

За це бабуся небагатослівно побажала йому всього поганого. І знаєте, мабуть, воно все і збулося. 

А от не треба засмучувати жінку, яка кожного дня тісно спілкується з творцем всього сущого, і завдавати шкоди її помешканню. 

У нас і так ремонту не було багато років до того випадку. І після нього дуже не скоро був ремонт. А оті тріщини, що павутиною розбіглися над одвірком від нечемного хряпання дверима, дуже засмучували бабусю. 

Тому що вона у мене була затята акуратистка і патологічна чистюля, що кожного вечора перед сном педантично прошкрябувала тупим ножем стики між кахляними плитками у крихітній ванній. У нас вдома навіть краплі води під умивальником прирівнювались до геноциду і злочину проти людства в її особі.

Тож вона побажала розгніваному дядькові всього поганого на розсуд пана Єзуса і суворо подивилася на мене.

-Покажи руки - скомандувала бабуся, видно теж звернула увагу на стан нігтів злої дівчинки.

Я показав. Нігті були чисті, але мене все одно відправили мити руки. А коли я повернувся, то відчув противний запах крапель Зеленіна і побачив бабусю, яка тремтячою рукою крапала їх у чашку з водою й педантично вела відлік посинілими губами.

Таке останнім часом траплялося все частіше. І у мене в телефоні була спеціальна кнопка для виклику невідкладної допомоги. Тому що швидка до пенсіонерів не приїздить, як повідомила мені бабуся. Ніби я міг знати різницю між швидкою і невідкладною допомогою.

Запах крапель від серця змішався з ароматом ялинки, яку ми з бабусею як раз наряджали до Різдва. 

Бабуся була ревною католичкою.  І я мав у свій час пройти конфірмацію, але уже і так дано читав катехизис і знав Аве Марія і Патер Ностер напам’ять. І кожного вечора перед сном молився за здоров’я і щастя - своє, бабусине і мамине.

А за батька не молився.  Взагалі не часто згадував, що якийсь батько мав би у мене бути. Бо батько майже у всіх є або був. А в мене його ніколи не було.

Тому я й здивувався, коли злий незнайомець прокричав,  що у мене не тільки,  виявляється, є якійсь батько, крім отця небесного. А ще й той батько щось вкрав на якійсь фірмі. 

Що той невідомий батько має повернути злющому дядькові - то були його особисті проблеми. 

А от в гості до дівчинки із загадковою усмішкою я б сходив.

Та я б до кого завгодно сходив, тільки бабуся мене не випускала. Я був уже зовсім дорослий - четвертий клас, не аби що. А вона досі під конвоєм водила мене в школу і забирала з неї. 

Під її наглядом можна було лише гратися у дворі нашої старої триповерхівки. Бо двір був огороджений, замикався на ключ і там жили всі свої. 

А з чужими мені не можна було спілкуватись. Зовсім, без виключень. НЕ-МОЖ-НА І ВСЕ а чому, ніхто не збирався пояснювати.

-Ба, а чого ти мене не пустила до них у гості? - спитав я, передаючи їй гірлянду, акуратно складену й запаковану з минулого року у вощений папір.