Я тобі колись брехав?

- А чому б і  не ескортницею? - Пан Єзус і Санта в цей момент, мабуть, перезираються, знизують  плечима й умивають руки. 

Бо моя Кася все ж-таки, здається, ескортниця. 

А Олег, мій вітчим і ворог, який спаскудив моє дитинство і вкрав у мене маму, робить кілька кроків по сходах, знову заточується, смикає дівчину за руку і противним голосом віщає на всю пельку

- Гроші повернеш, і штраф стребую з агенції. Нащо мені такий ескорт?

Моя колишня дівчина безсоромно лізе голою рукою за викот вечірньої чорної сукні з одним оголеним плечем і дістає звідти щось зелененьке. 

О, та це кілька купюр з президентами одної наддержави!  І Каська з розмаху кидає їх в обличчя Олегові. 

- Здачі не треба - мелодійно,  дзвінко і весело говорить вона і чесно  повертає йому ляпаса.

Після чого граційно розвертається і йде нагору, поки цей кабанюра навкарачки вибирає зелені папірці серед білих, які раніше висипалися з червоної шапки.

Олег сопе так, що мені й звідси чутно. Він ховає підібрані гроші в кишеню і лише потім хапається за бильця й важко підіймається. Вітчим і справді дуже п’яний, давно його не бачив у такому стані. Він  поводить плечима, і безтямно дивлячись кудись уперед або в нікуди рушає до гардеробної. Хода у нього дуже нестійка, він притримується за все, що стрічає на шляху.

За мене б теж ухопився, тільки я хто ж йому дозволить. Тож я зробив крок убік, вітчим промахнувся, заточився, але досвідчено вирівнявся. І навіть коли з кишені піджака пролунав дзвінок, зміг схопитися за одвірок і відповісти досить тверезим голосом

- Так... люба. Трохи затяглося, але я уже їду. Не дуже. Ні. Так, трохи випив… ну ти ж розумієш, угоди треба обмивати. Ага. Цілую, кицю.

Він натискає на відбій і презирливо посміхається, коли виходить до холу. 

Далі мені не цікаво. Я маю встигнути. Ті знімки не потраплять у мережу. Не допущу.

- Хто не скине мені на телефон все, що назнімав і не витре свій запис, той мені не друг. - голосно кажу я. 

І звісно чує у відповідь невдоволене гудіння.

- Що таке, містер пристойність? - питають мене звідусіль. - Хочеш сам запустити вірусняк?

- Ні. - майже не брешу я. - То чоловік моєї матері. Не хочу їй псувати Різдво. Бо вона це побачить і загримить в лікарню з серцем. Так що прошу, панове пацанове, фотки й ролики на бочку. А я зараз до тої дівчини.

- Ти ненормальний. - каже колишня староста. - Вона тут до чого? У неї робота така. Не знаю, що треба робити, щоб отак вивести ескортницю. Не руш її. 

- І не збираюся.  Я тільки Попрошу вибачення від імені сім’ї. І зараз же повернуся. І якщо все, що ви назнімали,не буде у мене в телефоні, а  у вас не все буде затерто, я більше ніколи з вами Різдво не стрічатиму. Заберу свої пасочки й все таке.

В спину мені несеться дружний регіт, телефон бринькає від повідомлень, а моє серце - від жаху, що Каська мене не впізнає і знатися зі мною не захоче.

І що вона ескортниця.

Як? З її здібностями. Це маячня якась!

Нащо?

На сходах лежить червона шапка з помпоном, а коло неї розсипані листочки.

Нахиляюся, беру один.

Щясьтя, здоровля і успіх в особистому житті - написано на ньому чітким Каськиним почерком. І внизу примальований веселий смайл. 

- Пацанове, дивіться - тут насипано білетиків долі, може комусь треба? Щоправда, найжирніший я уже вийняв. - кричу і сміюся, як ненормальний, уже на бігу.

З розгону влітаю на другий поверх. Там веселощі в розпалі, ескортниць повно,  жива музика тихо щось бренькає. А чого старатись, гості уже в тому стані, що чують лише себе.

Каськи в залі не видно. Тому я штовхаю двері на балкон.

Вона і справді там - на такому дубарі з голим плечем і рукою. Обхопила себе обома руками й тремтить. 

Не бачу, чи плаче, бо стоїть до мене спиною і дивиться на вогні міста. А може не дивиться, а заплющила очі. 

Вузька спина і каре. 

- Де твої розкішні коси, Касю? - хочу спитати, наче це важливо. Але насправді кажу найголовніше.

- Не хвилюйся. - і замотую її у піджак. - Всі ролики у мене і стерті у свідків.  Нічого він тобі не пред’явить. Тільки другим разом штовхайся не на сходах. Якби він зламав шию, тебе б посадили.

- А з балкона можна тебе штовхнути, придурок? - злісно сичить Кася. - Я так старалася, щоб це потрапило в мережу. А ти все спортив, гад такий.

Я притискаю її до себе. 

- Як хочеш, то потрапить. Тільки скажи нащо. 

- Що б це побачив хтось, хто його за це зітре на порох,дурень ти нещасний. От що ти наробив?

- Репутація важлива, Касю. Хоч ти можеш зараз думати інакше. Не дивись на мене так. Я на твоїй стороні. Той паскудник - мій вітчим. Тобі ж не треба світова популярність? А моя мати це побачить. Обов’язково. Мало йому не буде, повір.

- Тоді поживи ще. - її настрій як завжди миттєво міняється. - Хоча… ти не брешеш? Не пожалієш матір?

- Я тобі колись брехав?

-  А хто мені сказав, що третій варіант я написала неправильно? - її кулачок з розгону б’є мене в плече, очі сміються, хоча брови все ще нахмурені.

- То була не брехня, Касечко, а дружній жарт. Відчуй різницю. 

І от ми обіймаємося і сміємося, наче не було цих років. Наче я не наробив стільки дурниць через те, що не зміг її знайти. Наче вона не ескортниця, і все не важливо.

А до речі й не важливо.

Не знаю, скільки ми простояли на тому балконі.

Час зник і забрав із собою всі слова. 

Не знаю, про що думала і згадувала Кася. А у мене все життя пронеслося перед очима, наче вона мене і справді зіштовхнула з балкона, і я в останні миті життя згадую все, що з нами колись трапилося.

А трапилося багато чого. Завтра про дещо уже знатимемо.

Бо автор намагатиметься робити щоденні проди, поки є світло й інтернет