Нехай вона буде аніматоркою, а не ескортницею. Нічого більше не проситиму в тебе, Санта, але тільки не ескортницею.

Колись я вперше закохався, а потім моя кохана зникла з мого життя, нічого не сказавши на прощання. Я довго шукав її, але не знайшов. І уже майже не сподіваюся зустріти, хоча досі вдивлявся у натовп - чи не промайне там до болю знайома тонка невисока постать з гривою темного волосся, чи не зустрінусь поглядом з її веселими темними  очима.

Але зустрів її зовсім не в натовпі, а там, де її просто не могло бути, й впізнав не одразу.

Якщо згадати, як це трапилось, то перше, що пригадується - сніг, який того дня вкрив усе місто і перетворив його на театральну декорацію до зимової казки.

Не кожного року в Києві буває така зима.

Я виходжу з таксі й потрапляю в справжню заметіль, через яку мало не спізнився на зустріч.

Звісно нічого  страшного не сталося б, якби й запізнився. Це не зустріч з прем'єр-міністром або олігархом-меценатом.

Але я і хвилини не бажаю пропустити. Бо таке буває лише раз на рік і тільки п’ятнадцятого грудня.

Нічим не знаменита київська кафешка, де ми зависали з однокурсниками, а тепер кожний рік збираємося в цей день і теплішого свята у мене не було зроду.

Це як весь рік провести в туго затягнутій краватці серед чужих людей, які слідкують за кожним твоїм кроком і словом, а потім на один день повернутися додому, нарешті скинути осоружну краватку й розслабитись серед своїх.

Легко вгадую, що зараз буде. Дівчата, що встигли за рік вийти заміж або й народити хвалитимуться новим статусом, ті, що не встигли  - незалежністю, кар’єрними досягненнями й тою особливою доглянутістю, яку не може собі дозволити молода мати. Хлопці знову підколюватимуть тим, як я єдиний не хотів вчитися на міжнародному, а тепер один з курсу працюю в посольстві.

І не встигає дівчина, імені якої я не пам’ятаю, а прізвище у неї тепер явно інше, показати мені свого чоловіка і жартома за щось давнє докорити, як в кишені озивається телефон.

От же ж. 

І тут знайшли.

Я повертаюся в хол, швидко відповідаю і прошу мене хоч сьогодні не турбувати. У мене відпустка. А у них ні. От нехай і працюють.

Потім збираю волю в кулак і дзвоню батькам.

Батькові першому. Бо маю звичку не відкладати найнеприємніше на потім. Йому я просто повідомив, що приїхав у коротку відпустку і виберу час на зустріч.

А зараз уже закінчував говорити з матір’ю. Розмова з нею була не така коротка, хоча так само напружена.

Відносили з матір’ю у нас кращі, ніж з батьком. Але теж далекі від родинних.

Можливо в цьому є і моя провина.

Але точно не тільки моя.

Дитинство пройшло без них. Вони через це відчувають деяку незручність А я навпаки вважаю, що мені в цьому пощастило.

І мати, і батько досі намагаються щось мені за той час компенсувати грішми й усякою допомогою. Але я вперто тримаюся на плаву сам. Спочатку хотів кинути дипломатичну кар’єру, але виявилося, що лише вона дає повну незалежність від батьків. 

А влізеш в бізнес, рано чи пізно з ними перетнешся. Або просто буде потрібний кредит чи їхні ділові знайомства. І знову потрапиш в залежність від цих людей.

Воно того не варте.

Звісно на мою зарплату сильно не розженешся. Та хіба мені багато треба?

Я живу один. 

Ботан і відлюдник, як вважають підлеглі. Їх в мене аж цілих три. 

Перспективний молодий спеціаліст, на якого завжди можна покластися, як вважає начальство.

Хороший хлопчик, як сказав би Санта. Чемний і заслуговує на гарний подарунок.

До речі останній рік на роботі все настільки в порядку, що як воно так піде й далі, мені світить стрімке кар’єрне підвищення. А потім я уже сам підвищуватиму здібних молодих дипломатів.

Словом зупинятись не збираюся. Все одно крім роботи зайнятись особливо нічим. 

Роки мої невеликі. Здоров'я є. Колись може зустріну дівчину, схожу на моє перше кохання, і  може у нас з нею щось вийде. 

Хоча кого я дурю? Кася така одна. Схожих не було і не буде.

Тож проживу й один.

Але у мене є друзі. 

Це може і краще, ніж сім’я. Особливо така химерна, як моя.

От зараз я серед них, і мені добре. Тепло і по-справжньому святково.

А говорити з батьками мені нема про що. Хоча іноді доводиться. На щастя це ритуальне спілкування закінчується моїми обіцянками побачитись найближчим часом. 

І потім ми далі спокійно існуємо кожний сам по собі.

Я стояв у холі, дивився крізь скляні двері на снігопад, що посилювався з кожною хвилиною і терпляче вислуховував материні й батькові нарікання на те, що приїхав і не зазирнув навіть привітатися.

Добре, що вчасно здогадався подзвонити й відмітитися. А то мав би ще й сімейні розборки.

У вас так буває - сім’ї нема, а розборки є? 

Що ж

З офіціозом покінчено.

І можна спокійно гуляти й веселитися, як в студентстві, викинувши з голови щоденну рутину й нудятину.

З наміром надолужити загаяний на пусті розмови час штовхаю прозорі двері й ступаю в прикрашений по-новорічному зал.

І що ж я бачу, виходячи з холу? 

Всі мої друзяки повернулися спиною до входу й обличчям до сходів на другий поверх, де зараз веселиться ще одна компанія. І знімають на камери смартів, так би мовити, кульмінацію чужих веселощів. 

Якийсь підтоптаний красень обійняв чи то аніматорку, чи ескортницю і пристрасно її цілує. Мені видно тільки його спину, сивувату потилицю і тонкі руки дівчини. Одна рука оголена, а друга по самі пальці в чорному обтислому рукаві. Дівоча рука напружено намагається відштовхнути п’яне мурло, в кулачку затиснута червона шапочка з помпоном. В таких ковпачках ельфи о цю пору зазвичай і  бігають, розносячи подарунки слухняним дітям.

Я застигаю в ступорі. Мені це щось дуже нагадує. 

Не щось, а когось. Оті вічно неправильно застебнуті ґудзики. І оці руки - одна прикрита тонкою тканиною, інша роздягнута. 

Он до чого дійшло. Я уже бачу Касю в кожній п’яній ескортниці.