Частина 1.

Крик немовляти пролунав надривно, відбиваючись від стін шпиталю голосним ехо. 

- Вітаю, у вас дівчинка, - усміхаючись матері промовила одна із акушерок.

Породілля втомлено усміхнулася, та піднявши з останніх сил руку покликала служницю, в руках якої на невеличкій подушечці лежав золотий браслет з вигравюреними  узорами.

- Ось так ти прийшла в цей світ, - закінчуючи поринати в спогади, промовила матір.

Вона завжди розповідала мені про момент мого народження, якщо переді мною стояло складне рішення або я мала зробити щось геть виняткове.

Так і цього разу, спостерігаючи за моїми зборами, мама дуже хотіла щось сказати, проте в останню хвилину стрималася.

Все буде добре, не хвилюйся, - мовила я, обіймаючи маму в бажанні заспокоїти.

***

Автомобіль забирав мене все далі від рідного порогу, ще кілька годин і я розпочну наступну сторінку свого життя. Відчуваю, що на мене чекають безліч пригод. А також мене не полишає надія, що я зустріну в стінах академії того, на кого чекаю з тих пір, як на моєму зап'ясті з'явився браслет долі.

Академія виявилася далеко не такою, якою я собі її уявляла. Жодне фото не в стані було передати її помпезність та велич. Чим ближче ми під'їжджали до будівлі, тим більш прискорено билося серце в грудях, немовби спійманий птах.

Перед воротами на мене чекала неприємна несподіванка, а саме затор в кілька десятків машин з новоприбулими студентами. Галас, сигнал гудків, крики, погрози і інші звуки змішалися в страшенний шум, в якому важко було розібрати хоч щось.

- Перепрошую міс, проте швидко потрапити в середину мабуть не вдасться, - ніби вабачаючись, скзав водій, вказуючи рукою на балаган, що творився перед академією.

- Я все розумію, Артур, нічого, я почекаю, а заодно налаштуюся на майбутню розмову з ректором.

Водій зніяковіло усміхнувся, та відвернувся, залишаючи мене тет-а-тет з власними думками.

Я звісно могла б вийти з автомобіля і так само, як інші почати вимагати привілегії, розмахуючи своєю родовитістю немов стягом перед обличчям у інших. Але я завжди була перш за все прагматиком, а тому розуміла, що в ситуації, що склалася, це нічого не дасть. А по друге, не люблю хизуватися іменем роду, тим паче, що вважаю, власноруч здобуті досягнення мають куди більше значення, ніж ті, які присвоєні по-блату. Принаймні для мене.

Все ж через кілька годин я сиділа в кабінеті ректора, втомлена та трохи роздратована, після того як мене відчитала одна з таких самих новоприбулих як і я. А все через те, що я нечайано наступила на шлейф її дорожнього плаття. Дівчина явно була тієї думки, що аристократія має виглядати як аристократія, а мода, то таке, річ не важлива. Сама я була одягнена в діряві чорні джинси та непримітну кофту. Можливо це і стало причиною того, що мене додали до простолюду. Так і нехай, а що вони не люди, чи в наших венах тече блакитна кров, як колись вважали, чи може ми не п'ємо, їмо та не продокуємо відходи життєдіяльності?!

-Міс Верлорська? - за моєю спиною швидше стверджуючи ніж запитуючи, пророкотів як розкат грому, голос ректора.

-Так.

Я аж підстрибнула в кріслі з несподіванки і дякуючи їй зізналася в тому, в чому не збиралася. Мріяла навчатися в академії інкогніто, не розраховуючи ні на сімейну, а тим паче родину підтримку. Та мабуть не судилося.

Гірко зітхнувши, підняла голову, щоб зустрітися поглядом з ректором, який саме займав своє місце.

І ось що скажу. Не здивуюся, якщо цей мужчина провів в армії половину, а може і більшу половину свого життя. Біля нього хотілося бути непомітною та ходити максимально тихо та правильно.

-Не маю наміру ходити навколо, тому скажу все як є, перше, ви будете навчатися тут на тих же правах, що інші студенти, прошу не сподіватися на поблажки, їх не буде. Ваше ім'я для мене нічого не означає, тому не варто ним тут розкидатися, в намірі схилити мене до рішень на вашу користь.

Я розсміявся, дзвінко та трохи іронічно.

 - Істерика теж не допоможе, констатував ректор, явно не зрозумівши причину мого сміху.

- Що ж, - видихнула я, заспокоюючись. - Ваше упереджене ставлення до мене честі вам не робить, - зітхнула я гірко. І перш ніж ректор встиг перебити мене, продовжила, - я вас вислухала, тому дуже попрошу проявити люб'язність та вислухати мене.

Не хотілося нічого подібного говорити, хотілося залишити за стінами рідного дому не лише прожиті сторінки життя, а й високомірність, яку намагалися прищепити мені з самого дитинства. Проте, не всі готові бачити в мені мене, а не мого діда. Ну що ж, я це зміню.

Максимальний рівень холоду в голосі, зверхній погляд і сталь в очах, ректора аж перекосило.

- Ви самі порушили свої ж вимагання, викликавши мене до себе ще з порогу, це по перше. Що ж до наступного, то не пригадую, щоб між нами була розмова про поблажки для мене, бо якщо я не помиляюся, то це не тільки наша перша зустріч, а й надіюся остання. І звісно ви не зауважили, що вступила я до даного закладу під чужим ім'ям, була б дуже вдячна, якби моє справжнє ім'я відкрилося на вручені випускних дипломі. Я різко встала, показуючи, що наша розмова завершена, відвернувшись від ректора гордо попрямувала на вихід з його кабінету, проте совість встигла пустити тоненькі щупальця, спинившись біля самих дверей, гірко зітхнувши сказала наступне: " Не знаю де саме і коли мій дід перейшов вам дорогу, та й це для мене не важливо, оскільки це тільки, я ще раз не побоюся наголосити тільки ваша з ним проблема, не моя". Тому будьте ласкаві всю свою зневагу до мого діда не проектувати на мене, не хотілося б бути другою з родини Лілії, з ким ваші відносини не складуться. Що ж до мене, то я постараюся зробити вигляд, що даної розмови не було.

І я вийшла, залишивши ректора наодинці з його думками, а також станом повного шоку в очах.

Того ж вечора.

- Вона направду така як ти мені й казав. Вовк в овечій шкурі.- промовив я, як тільки на екрані монітора появилося обличчя старого доброго приятеля, того самого про якого представниця роду Лілії, подумала що ми з ним гніваємося.