Червона нитка

Червона нитка   

Дружина старшого лейтенанта ДАІ Юрія Блажієнка  невеличка кругленька,  повненька мила жіночка, яку всі ніжно називали Леночка, спішила на автовокзал, тягнучи в руках велику господарську сумку. Ще було тільки о пів на дев’яту, а вона вже встигла набігатись і накрутитись - вставши вдосвіта, зварила сніданок, відправила чоловіка на роботу, покормила і зібрала дітей в дитсадок, докупила дещо з продуктів для бабусі і тепер, спакувавши сумку, спішила на автовокзал на автобус. До села автобус ходив з райцентру тільки двічі на день, тому треба було встигнути на перший. Взагалі-то передачі для бабуні возила мати або батько, але вони обоє захворіли на грип і не хотіли завозити інфекцію до старенької і немічної бабуні, яка й так через хворі ноги ледь рухалась коло хати з паличкою в руках.

Вже давно мати хотіла забрати стареньку в райцентр і навіть була вмовила, та баба, побувши в міській квартирі три дні, заявила: «Везіть мене назад в село, я хочу померти в своїй хаті, а не в вашому смердючому райцентрі».  В містечку через відстійники м'ясокомбінату дійсно постійно стояв сморід; особливо, коли вітер повертався з півночі, то всі вікна і квартирки приходилось закривати навіть в найбільшу спеку, але й це не дуже допомагало.  Якщо місцеві жителі з цим явищем вже змирились, то для всіх інших, які попадали в райцентр, це було дуже важко витримувати.

Леночка таки встигла на виїжджаючий з автовокзала пазик. Вона всілась на вільному місці і лиш тоді згадала, що забула купити для бабуні свіжого хліба. «Нічого страшного, зайду в сільський магазин і куплю», - вирішила Леночка та переключилася на розмову із знайомою жінкою, розпитуючи про сільські новини. Їй все було цікаво, Лєночка вважала себе більше сільською, ніж міською, тому що батьки на всі канікули літом відвозили її до бабуні і все літо вона допомагала пасти гуси, поратись на городі, а ще ж повно було дівчаток-одноліток сусідських, з якими давно подружилась.

Витрясши з пасажирів останню надію на нову асфальтовану дорогу, давно обіцяну владою, автобус врешті зупинився в центрі, біля єдиного в селі магазину. Зайшовши в магазин по хліб, Лєночка одразу ж помітила, що продавщиця Рая, її давня подружка, змінила зачіску - замість скромної гульки на русявій голові Раї появилася пишна, фарбована під блондинку, кучерява зачіска.

-Ти що, парик наділа?, -  здивувалась Леночка.

- Та ні, це мої натуральні, тільки пофарбувала і хімію зробила, -  зашарілась від задоволення Рая.

Купивши буханець хліба і спакувавши його в ту ж таки  важку господарську сумку, Леночка попрямувала на край села до бабусиної садиби. Вже була середина вересня, але на дворі ще було тепло, день був сонячний і погожий, і хоча нести важку сумку було не зручно, доводилося від втоми перекладати з однієї руки в іншу, настрій в Леночки все одно був чудовий.  Її радувало все: і знайома вузенька вулиця з порослим попід парканами споришем, по якім в дитинстві бігала до магазину, і зграйка таких начебто знайомих та рідних горобців, що весело пурхали над достигаючими соняшниками,  і кучерява стара крислата верба біля ставу, в якому жаркими літніми днями в дитинстві вона з подружками постійно купалась. 

На вербі помітила  двох сизих голубів, що ніжно воркували одне до одного. Мила біленька кішечка, мабуть почувши запах ковбаси із сумки, метрів з двадцять бігла слідом, поки з-під зелених воріт чиєїсь хати вибіг маленький кудлатий песик. Він дзявкнув на кішку, потім на Леночку  і знову сховався під ворота, образившись мабуть, що крім кішки його ніхто не злякався. Четверо білих метеликів тріпотіли крильцями посеред вулиці, даючи прощальний танок теплому літу, що недавно закінчилось.

Розпашіла від швидкої ходи із важкою сумкою, радісна і щаслива Лєночка підійшла до воріт бабусиної хати, скрипнула старенькою скрипучою хвірткою і ступила на буйно поросле зеленим споришем подвір’я. Бабуня сиділа на лавці під хатою, грілась на сонечку, спершись однією рукою на палицю, а іншою підсипаючи потроху пшеницю трьом куркам і півню, що були єдиною живністю в старенької, крім любимця -  старого ледачого кота Марка, який лежав на лавці поряд з хазяйкою і поклавши голову на передні лапи, уважно спостерігав за трійкою нахабних горобців, що норовили вкрасти зерно в курей.

• Ой, онученько моя дорога, це ти!, -  підсліпувато кліпаючи старими очима, зраділо запитала старенька.
•  Та я, бабуню, я, -  обізвалась Лєночка, радісно ступаючи на зустріч. – Здраствуйте.
•  Хай дасть тобі Бог здоров’я і твоїм діточкам!  Як це ти вирвалась до мене?  В тебе ж і робота, і діточки.
•  Відгул на роботі дали, а діти ж в дитсадку до п’ятої години. Думаю вернутись, щоб їх забрати.
•  А що це мати тебе послала? Чи не трапилось, боронь Боже, чого з нею?
•  Та нічого страшного, прихворіли обоє з батьком.  Тепло таке на дворі, а вони грип підхопили, от і послали мене, щоб вас теж не заразити.
•  А твої малюки як там? 
• Добре: їдять, ростуть, бешкетують, в дитсадок ходити не хочуть, але де їх подіти, тож мушу водити.
•  Я оце тільки і думаю, що про тебе, моя голубонько. Тільки й думаю.  Та шо ми на дворі? Пішли до хати, пообідаєш та й розкажу.

Зайшли до хати, баба на газовій плиті піджарила пару яєць, розкрила консерву, витягла малосольного огірка.

•  І шо це ви мені маєте розказати, бабуню?
•  Ти поїш, поїш, а я потім розкажу. Не спіши на автобус, ще встигнеш, він буде аж через годину.

 Леночка поїла, встала помити посуду, але баба зупинила:

•  Сядь, дитино, і залиш ті тарілки, я сама пізніше помию.