Епізод 5

Днів шість, сім, вісім… було не важливо – намагалися чи то виправдати себе, чи то просто знайти інший шлях… Не залишали думки про все це – не природно просто взяти ось так і зникнути. 

Добре все ж жити в місті. Тебе ніхто не тривожить, ніхто не знає… хто ти, що ти… пальцями не тикають. І це заспокоює, як би не було на душі… А на душі було так собі… просто днями лежали на ліжках, виходили в супермаркет у сусідньому будинку – і радувало лише те, що ніхто не цікавився справами, нічого не запитував… ну хіба що «Пакет потрібен?». 

Були не з тих, хто відразу відступає, хто розчаровується у собі… нічого подібного. Але не могли самі збагнути – варто чи ні продовжувати все це? Чи є сенс? Адже так, були певні факти, догадки… може просто велике бажання щось подібне робити… але ж чомусь у той будинок, до Ігоря Олеговича не тягнуло, хоча й було вже менше трьох місяців. Що ж тоді це? Невже проста і дурнувата впертість? Займають маячнею та й годі… Не могли знайти відповіді. Ні на мить, жодній не приходило в голову – забути все, покинути… Дійсно хотілось рухатись далі у всьому цьому, вірити в те, що все що знають, всі факти – ще покажуть себе. Підказати нікому, порадити нікому… це й заводило у кут. 

Суцільна не зрозумілість – в усьому. Кожна по своєму, але переживали – а якщо дійсно щось трапилось, і вони все правильно робили… і просто невдача, але спробували, потрібно далі. Та й взагалі – Ігор Олегович, що він бездоганно все робить? І чи все виходить в тому будинку, і в подібних по всій країні…? Але там це норма… статистика… відсоток успішності – не більше. А за цим всім стоять подібні ситуації – когось не стало, хтось пропав, щось пропало… От вони точно можуть порадити – як це – звикнути до такого. Ну не вийшло, ну й нічого, буває… Ідеального не існує, так?

Після енного дня – розуміли, ще трохи і на йогурт не буде вистачати. Всі ці подорожі, купівля телефону… тепер он їх, двоє лежить і що з того… власників хоча б знайти, легше стало б, а так…

• Не знаю, Аль, не знаю… половина менеджерів по продажам… нудить, точно – ні! Та й це на весь день… нічого після цього не хотітиметься…
• Листівки я теж не хочу йти розклеювати там… роздавати…
• Невже статус не дозволяє, хах?
• Хах, якби ж він був… той статус. Просто знаєш… нічого поганого не бачу, і часу не хочеться витрачати багато – просто хочеться хоча б трішки чогось масштабнішого.
• Та ну це так, я теж не проти такого, але де ж його знайти… Потрібно йти було на викладача… ну там аспірантуру, на бюджет. Просто супер… Он з паралельної – староста їх, постила фотки – на пари ходять… 
• Їм же там і стипендію виплачують, так?
• Угу, і не маленьку. Я ж говорю – класний варіант.
• І ти реально б пішла, не набридло ото сидіти, зубрити?
• Ой, зубрити там… Я ніколи не зубрила. Воно ж як – ті хто нічого не робили, тільки паперові подаруночки носили – для них звісно, зубрила… а насправді, тупо робила, і далеко не якісно лишень те, що говорили… 
• Ага, і як виявляється у наший час – цього досить…
• Нажаль, але так… просто на фоні відсотків дев’яносто п’яти – це здається геніальністю і над розумом, хах… а насправді – просто виконання завдань, без фанатизму, при чому – дуже часто – лише для того, щоб з принципу не відлистувати цим…
• Та ну я розумію, розумію… мені то можеш не розповідати… я просто й не відлистувала, але й не надто виконувала ті завдання… хах.
• Хах, ну це так… просто знаєш, в школі – пам’ятаю в останніх класах, університет для мене був чимось глобальним, елітним… таке бажання, така тяга туди. А ці всі люди які там – ну сто відсотків – найкращі. І протягом першого семестру – майже боготворила їх…
• Ага, хах, а тоді – здраствуйте – сесія, так?
• Точно! І все – шок пройшов швидко, все ж розумію в який час живемо… але по дитячому не вірилось… ну а тоді вже все, з ними всіма все зрозуміло – а сама… ну просто не могла себе підвести, собі зрадити. 
• Так, все це звісно поганенько… але от ти згадала старосту ту, я от тупо знайшла її профіль, і дивись, тут репост у неї, на сторінці: «Запрошуємо студентів, молодих людей – взяти участь у щорічних культурних заходах від університету».
• І що? Ми яким там боком…?
• Дивись… тут сказано, що типу там всілякі тренінги будуть, майстер–класи, екскурсії…
• Екскурсії? Хах, у цьому місті? Цікаво куди…
• Хах, та ну не перебивай, то не суть… Головне, що там будуть з’їжджатися з різних кутків, і потрібна допомога у питаннях організації… от супровідники груп, екскурсоводи, не професійні. Оплата – щоденна.
• А ну – покажи… ну так, не дуже й багато, але якщо в двох…
• Ну це точно краще, ніж листівки… 

Зателефонували. Альвіна розповіла про себе, запитала – що робити… сказали нічого складного, все просто – беремо усіх. Все ж спека, канікули, відпустки… робили свою справу… і кому взагалі воно потрібно… Проте сказали – гостей буде чимало. А в принципі – як завжди все – гроші виділили – можна витрачати. Звичайна справа. 

Все ж дивувались… це місто – і раптом – культурні заходи, екскурсії – і бажаючі є. Де ж ці люди всі ховаються, у будні то дні? Коли на зупинках, біля забігайлівок – кругом – одні персони з перегаром, суцільний мат та озлобленість… Шансів зустріти адекватну людину, яка живе у власне задоволення, має цікаві інтереси… читає книги, поважає інших – навіть коли позиція іншого – не подобається… Шансів не було, фантастика та й годі.

Та й самі – книги лише у перервах… і виправдання… їх не могло бути. Бажань, планів – було багато, дійсно багато… Бажання вивчити японську – Дариславу не покидало уже років два, а може й три… Але ж ні, завжди щось знаходиться… і таке, що вибиває із колії на довго. Потім знову – згадає, почне… максимум один день. В цьому вся й проблема – щоб стало звичкою, ну хоча б два, три дня. Ні. Один і крапка. І японська була вершиною айсбергу…