Епізод 2

Коли ти чогось чекаєш, коли в голові засіло щось настільки інтригуючи і бажане… важко думати про все інше. Все. Будь-які зайві думки – як не було. Починають малюватися ланцюжки, теорії. З’являються запитання – навіщо, чому, яка мета…? 

Працювати, коли ти вже перемкнувся на зовсім іншу частоту – просто неможливо. Дарислава лише намагалася осягнути – загальну можливість – як вони будуть діяти? Які в них є можливості? І взагалі – з чого почати? Ну добре, є два випадки, теоретично – схожі, адже в свої коробки – навіть не заглядали, але що далі? Яка ймовірність того, що ці випадки пов’язані? Один відсоток, п’ять, десять… І чим більше подібних думок – тим віра в саму ідею згасала. Часто так буває. Спочатку в голову приходить ідея. Ти самостійно віриш в неї – абсолютно щиро, розглядаючи її, ніби у вакуумі. Але потім – парадокс. Сам же – починаєш займатися не ідеєю безпосередньо, а тим – як цю ідею дискредитувати, переконати себе ж, що це хибний напрямок. А коли дуже чогось хочеш – досягти можна будь-чого… Подібний хід речей – став причиною багатьох нереалізованих бажань. Але тут по іншому. Думка не виходила з голови – це може стати початком, і саме три місяці ніби дано згори, щоб перш за все самій собі остаточно дати відповідь.

Альвіна – вміла тримати голову холодною. Думки тільки про одне – що спільного? І там, і там – жінки. А вік який? Та що в нашому випадку, мадам, – по розмовах хазяїна – молода. В іншому випадку – невідомо взагалі. Але ні, ну хто ще може знімати квартиру – тільки більш–менш молоді особи, після універу, які не мають ще сім’ї… Хм, ну чому залишать то все? А хазяїни – і там чоловік, і в нас цей… він явно поспішав, явно. 

Цей довгий день закінчувався. Всі з думками – ну нарешті, відпочинок. Але який же там відпочинок – мозок уже закіпав. А може так, а може так… Ні! Ловила себе на думці Дарислава, спускаючись на перший поверх торгового центру – якщо просто сидіти і перебирати теоретичні сценарії… потрібно з чогось практичного почати…

• Слухай, Аль, потрібно до цього, Ігоря Олеговича йти. Бо просто так сидіти і гадати…
• За порадою?
• Ні, думаю взагалі не слід говорити суть справи. А то подумає, Боже… і три місяці чекати не треба, працюйте далі у своїй торгівлі…
• Хах, ой ну подумаєш. А може навпаки, побачить наше бажання там… і все таке. Хах.
• Ага, воно йому таке потрібно. Навішувати собі ще проблем. Скажемо, що тупо цікаво, можна там дізнатися по деяким моментам дещо… ну і все.
• Ну все одно ж потрібно буде суть говорити. Що шукаємо, хоча б…
• Нам цікаво. Все. Ми ж туди милимося, от деякими, найцікавішими видами справ і поцікавимося.

  Супермаркет промайнув. Не згадають як і вибирали свої йогурти, як і розплачувалися. Поспішали. Картонні коробки у шафі – ціль номер один. 

• Знаєш, Дарись. От не в’яжеться. Ну якщо приплітати сюди цього нашого, Сергія.
• Що маєш на увазі?
• Ну як потрібно бути впевненим, щоб тупо залишити речі… більше того, ще й показати, розказати… дивно.
• Хто знає, питань дуже багато. Скільки взагалі співпадінь буває… я навіть сама себе інколи ловлю на думці – не може бути, щоб от так траплялося…
• Ти про що?
• Та про багато чого. Взагалі. От тупо збіг і все. Бувало ж таке, що шукаєш яку-небудь річ – немає. А тоді бац – і лежить, остання, в тому місці, яке спочатку пропустила… 
• Ну ти порівнюєш… покупку шмоток з таким от…
• А яка різниця? 

Двері відчинили. Легкі весняні куртки навіть не скидали. Кросівки залишилися неохайно лежати в коридорчику… туди, швидко. Наче залишилося декілька хвилин…

Лежало у верхній частині. Взяли стілець. Потрібно обережно. Перебільшення ситуації і обставин – зростало з кожною хвилиною. 

Альвіна злізла на стілець, відчинила дверцята верхнього відділу двадцятилітньої шафи… стояли щільно одна біля одної три коробки. Почала обережно, з лівої. Наче сапер. І чому так? Емоції переповнювали. Бажання побачити там щось таке… ну щоб сто відсотків. Подавала по черзі всі три. Дарислава ставила на стіл.

• Так, ну тут явно один одяг… от футболки, непогані при чому. Кофточки, не зімні, явно… 
• Ану, дай. Ну на вигляд чисті, не якесь лахміття… Що дуже багато накупила, чи як це назвати?
• Хах, ну не знаю. Навіщо трупові багато одягу.
• А ти вже навіть так?
• А як тут ще, потрібно відразу – ставити високо планку, так би мовити.
• Дивись, тут в цій – газети, журнали… 
• Газети? Серйозно? 
• Ну так, ось. По датам, якраз того часу – коли вона теоретично тут обітала.
• Взагалі дивно. Ладно одяг не викинути… а газети навіщо? Поспішала? 
• Глянь, тут чотири газети, і в усіх є розділи про роботу закордоном… Сергій Михайлович цей, він же згадував, що закордон вона збиралась…
• Слухай, а може й правда. Вся суть в цьому?
• В чому? В сенсі?
• Ну що ця, що друга – тупо звалили за кордон. А навіщо їм речі там усі? 
• А телефон, що теж?
• Ну не знаю… де до речі він?
• Тут точно немає. Дивись в третій.

Звичайний смартфон. За середньою ціною. Вимкнутий. Розряджений, очевидно. На перший погляд, видно, що або не давно купувався, або з ним охайно поводилась. Альвіна відразу кинула, що самій моделі – вже близько двох років. Головне – зарядку так і не знайшли. Суть не в тому – зарядити можна. Але питання стало чітко – не може ж так бути, що телефон вона залишила, а зарядку забрала?

• Може просто інший телефон? Ну зарядку для нього взяла, – в голос промовила Дарислава.
• Ну якщо новий телефон, то й нова зарядка є. Так, навушники вже не модно класти, а от зарядки ще йдуть в комплекті.
• Хах, та ну я розумію…
• Тим паче, якщо просто загубила, забула десь зарядку… маю на увазі рідну, то зараз купити нову не проблема. Більше того, – підійти може чимало моделей…
• О, знаю! Будеш сміятися, але слід спробувати.
• Ти про що? Краще давай свою зарядку, твоя підійде, бо від мого породистого американця точно ні.
• Пам’ятаєш: «Гніздо для зарядки розшатане, має пошкрябини довкола – значить власник – алкаш, бо руки трясуться»?
• Хах, ну, звісно, на пам’ять знаю, а це ще й з першої… Але тут ні, не той випадок. Точно не алкаш. Але на самому корпусі, ось глянь – на задній кришці – видно, що була наліпка, її здерли, але залишилися сліди…
• Дай гляну під лампу. Хто знає, що воно тут було, щось було прямокутної форми… могло бути що завгодно…
• Ну так, але суть в тому, що тепер немає… Передумала? Зазвичай, якщо ти вже щось клеїш на телефон, то ти в цьому переконаний…
• Не завжди люди так відносяться до телефонів, чи там до речей…
• Хто б казав! Ти ж перша не змінюєш свій шарпак уже скільки років?
• Хах, скільки раз говорити. Він чудовий. Звикла я. І чому в людей така параноя – «Якщо в мене є, то й у тебе повинно це ж бути», і якщо це не так, то ти або придурошне… ну не знаю, або жадібне.
• А ти яке? 
• А я не думала над відповіддю, байдуже… чому маю взагалі відповідати? 
• Та й то таке. Ладно, наклейка наклейкой, а потрібно все ж заряджати і дивитись, що воно там.
• Це нормально, ну там типу – якщо дійсно щось серйозне, це ж сліди може деякі порушити…
• Воу, здрастє. Які сліди там? Ти про що? Кому воно треба буде? Тим паче, звідки ми взагалі маємо знати, що щось сталось. Ну лежало, ну сказали, що залишили, і так далі…