Епізод 1

Сонце ще не гріло. Так завжди буває, наче вже й дні стали яснішими, наче й сонце сяє, і здається що справжнє тепло вже близько, вже на кінчиках пальців… Проте проходить день за днем, а пуховик все ще висить на крючку біля вхідних дверей. І ти вже так хочеш цього тепла, що всі думки уже направлені на це. І з кожним днем ти все більше перегораєш…

• Альвіно! Ти скоро там? Нам на одинадцяту сьогодні, не хочеться запізнитися знову.
• Дарись, ну чого ти…? Ти справді думаєш, що комусь потрібно, що ти була на всіх парах? Та вони там тільки раді. За п’ять років мала б уже зрозуміти, що їм треба.
• Та знаю я, знаю… Але я не хочу половину того, що зароблю – віддати тим …, більше того – ще й за те, що я й так знаю. Але ж ні, потрібно бути присутнім… от скажи, ну навіщо мені розповідати те, що я можу прочитати в себе в телефоні за десять хвилин, довгих і нудних три години, роблячи при цьому дуже розумне обличчя, а?
• Ти думаєш хтось про це задумувався колись, ну може ти й ще такі самі – і все. Всім байдуже. Абсолютно. Для одних робота є, непильна. Для других, місце – де можна за триста баксів відчути себе розумним і потрібним. Виконати завдання батьків та знайти ідентичних напарників на все життя. От і все. Блін, як вже задовбав цей кран, ну чому знову… Ти не переглядала там, може з’явилось щось нове?
• Ні, не дивилась. Та тільки ж вчора зранку дивились, навряд. Нехай, прийдемо, на парі вже гляну. Хоч щось цікаве. 

Вийшовши із під’їзду, відразу можна було відчути. Ось воно. Вже близько, вже майже тут. Асфальтовані доріжки вже були просохлими, і лише тріщини, на які з дитинства знаєш, що краще не наступати, а то все може бути, давали зрозуміти, що ще вчора тут лежав сніг.

Працівник комун сервісу трудився ще з шостої ранку, роботу можна було помітити. І листя згребене. І сміття з урн вже в пакетах стояло. Але ж люди… Деколи здається, що всі ці «модні персонажі», на елітних авто – лише актори, яких запросили зіграти «достойний прошарок суспільства». Адже просто не вкладається в голові, як можна було заробити на таке авто, і при цьому стаканчик із під кави кидати собі під ноги. Тут або украв, або дали покататися. Іншого не дано. Але ж більшість таких. Ну чому так? Невже складно, невже не можливо…

Думки та запитання які були у голові Дарислави завжди наводили її на певний висновок про конкретну ситуацію чи стан речей загалом. Рюкзак за плечима, з брілком у вигляді окастого єнота, в якому лежали не тільки декілька зошитів та одна ручка, яка вже пережила не один семестр, але й цілком дівчачі речі. Був там зонт, на всяк випадок, перчатки зимові ще досі робили вагу, ну і звісно записник, з німецькою овчаркою у капелюсі Холмса, по традиції був у крайньому відсіку. Чи то страх, що телефон і все електронне не надійне, чи просто звичка ще зі школи залишилася… але всі головні і важливі факти, можна були знайти у ньому. 

У найменшому внутрішньому кармані лежала проста, іграшкова кулька. Пластикова, червоного кольору. 

Разом з думками про сміття, уже не один місяць в голові звучала фраза – «що далі»? Разом із теплом і весною – наближався кінець високо ефективному навчанню. Протягом всього навчання не давало покою – все ж рішення батьків, чи те, що треба для щастя? Багаторазові прояви розчарування, викликані спілкуванням із «спеціалістами викладацького корпусу», абсолютно безрезультатні стажування у одному із райвідділів… все це говорило, що ні, не те що треба, зовсім. Ну неможливо працювати, коли майже всім на все байдуже, коли відсутні будь-які принципи. А хвилює – лише матеріальна складова. Заплатили, прийшли на картку? Фух, ну от і добре. Страх жити саме так – не давав покою. Але ж чому не кинула відразу? Наче й смілива, й з характером… можливо все ж є щось, що не відпускає, що зачаровує… 

Альвіна йшла поруч. Чорна сумочка, котра майже заважала йти, висячи з боку на плечі, видавала ледь чутний скрипіт… Хоч волосся на голові було коротким, все ж вона сміливо крокувала без шапки. Не діло, в такій порі досі тягати шматок тканини на голові. 

Думала про квартиру. Кран не давав покою. Перебратися на нову? І що зміниться? От так з квартири на квартиру… здається, що все, перебралися, – зараз піде, зараз попре життя. О, та тут і супермаркет ближче, ну от, вже перші хороші новини. Ходиш… та що там – першу неділю літаєш просто. Все по новому, все незвичне. Але це ж такий кайф. Купа сподівань. А чому так? Які сподівання, і з якого дива…

І чому взагалі люди видумали – що треба обов’язково кудись їхати, щось змінювати… може б жили на одному місці, і бід би не знали. Але ні, точно ні. В голові промайнуло – це ж до біса страшно. Жити, і не знати, і не хотіти дізнатися – а як воно – по іншому. І може суть не в тому, що повинно щось змінитися матеріально. Істинна, напевно, в тому – що сам факт змін – породжує мотивацію, бажання… хто знає. Думки все більше занурювалися у глибину.

• Слухай, Аль, ти будеш до кінця року працювати, чи все ж підеш подавати документи на стажиста у райвідділок?
• Не знаю, Дарись… Були такі думки, але вони швидко проходять. От зранку прокидаюсь, і відразу – ну і що, воно потрібно мені… сиділи і перекладати папери з купи на купу. 
• Та да, ото ж і я про це. Хоча хтось говорив, що у стажистів все ж буває цікава робота. Ну типу, щоб побігали, побачили, як воно… але ж знову таки, результати нікого не хвилюють. Так, аби видимість була. Це, звісно, не те.
• Ну знаєш, для переважної більшості це якраз те. Сидиш, лимон з чашки чаю намагаєшся ложкою виловити… романтика. 
• Хах, це точно. І з розумним обличчям вислуховуєш бабушок…
• Якщо так, то краще вже й надалі телефони впарювати. Гроші такі ж, але хоч нерви ціліші…