І.
Того вечора столиця Червоної країни була зовсім тихою і майже безлюдною. Відчувалося те напруження, котре копичилось останніми днями і, здавалося, зараз вистрілить мов закручена пружина. На окраїнах великого і древнього міста ще так-сяк бурлило життя, але чим ближче ти підходив до центру, тим менше було людей і більше якогось незрозумілого відчуття схвильованості. Бруківкою котилися газети та недопалки, якесь інше дрібне сміття, що його здіймав вітер. Цей вітер був єдиним, хто гуляв широчезними центральними вулицями Червенця. Самі ж вулиці не були ніким прибрані ось вже багато днів. Магазини скрізь були закриті. Метро ще працювало, але від легендарних черг у червенському метрополітені не залишилось і сліду. Одним словом, якби хтось приїхав зараз у Червенець він би не впізнав того квітучого міста. Міста підприємців, вуличних музикантів і туристів, що шукають як пройти до Національного Музею, чи у Парк Принців, чи на Синій підйом – одну з найстарших вулиць, де останні десятиліття все було обставлено сувенірними крамничками. Місто вимерло і, здавалося, випало з держави, жило якось окремо від неї. Таке відчуття, можливо, виникало чи то через відсутність поліції, чи то через зачинені магазини. Хоча скоріше за все через відсутність двірників та трамваїв. Що там казати про трамваї, чи візників з їхніми тачанками, якщо навіть метрополітен був у запустінні, а добра половина станцій – закриті. Так, певно, саме двірники та водії трамваїв чи тачанок робили місто живим. Раніше кожного ранку місто перероджувалося: пилюка й всіляке сміття кудись зникали, смітники ставали порожніми, центральні вулиці начищені потоками води зі шлангів, трамваї виїздили зі своїх депо, наче якісь тварини, що виходили зі сплячки, вони заповнювали артерії Червенця, а візники підганяли коней, щоб теж не відставати від цього темпу – темпу живого міста. Цей навколишній темп не стомлював тебе, а навпаки – лише надавав наснаги, заряджав енергією. На жаль, ніщо не вічне. Вже кілька днів люди й у вікно не дивилися, не те, щоб вийти на вулицю. Було лише одне місце у всьому Червенці, де все ще було багато людей, як цивільних так і поліцейських. Центральна площа – саме серце міста, палахкотіла наче величезний котел на вогнищі, у якому щось варилося. І наче камінчиками, котрими мандрівник обкладає вогнище, площа була обкладена поліцією. Найбільше її було на дорозі, що вела до палацу – резиденції консула.
Консул Червоної країни – Іван Печеркін сидів у цьому палаці, який був майже таким само спустошеним як і місто, посеред якого він стояв. Лише кілька десятків чиновників знервовано стукали каблуками своїх блискучих черевиків по старому, лакованого дуба паркету. Іноді й міністри, прикриті конвоєм заїжджали до палацу. Цього ж вечора у палац повинні були з’явитися усі міністри, керівники департаментів та їхні заступники. Консул скликав загальну нараду і з нетерпінням чекав на своїх гостей. Наступного дня консул хотів виступити по радіо, але він не знав, що казати народові та як його заспокоїти. Червона країна вже давно розділилась у думках, а точніше розділилося її населення. Південь, де було багато темно-блакитенців прагнув союзу з Темно-блакитною країною, а Північ за схожих причин прагнула об’єднання із Світло-синьою країною. Південь був тихим краєм, повний заводів та фабрик. Там добували крейду. Крейда була єдиним ресурсом Червоної країни, що добувався у промислових масштабах. Північ не відставала. Земля тут була дуже плодючою. Хліба тут росло в десятеро більше ніж будь-де. І Північ і Південь могли повихвалятися потужними університетами й науковцями. Всі дивувалися чому ця країна постійно голодувала і тільки деякі люди, хто жив у Червоній країні знали правду. Колись люди, що жили в ній були дуже працьовитими та вченими, але потім Червону країну захопила Зелена імперія від якої Червона країна отримала багато недоліків у спадок. Крейди, що добувалась на Півдні було багато, але в школах її не вистачало (як подекуди не вистачало і хліба), що відклалося на якості освіти. Більшість людей Червоної країни взагалі не мали своєї думки, а йшли за натовпом, впевнено думаючи, що це вони так схотіли. Радіо, газети, журнали.. Важко було опиратися такій кількості інформації. А вона була дуже різною, протиріччя ЗМІ породили жахливі протиріччя серед звичайних людей, які наївно вірили кожному слову. Тепер країну розривало на шмаття і ніхто не міг собі і уявити, що має статися, щоб це припинилося. Навіть ті, хто здіймав вогнище чергової революції у центрі Червенця розуміли: відставка консула, якої вони вже більше місяця вимагали вже нічого не змінить. Тривога оповила усю Червону країну. Кілька місяців тому консул схилився до союзу із Світло-синьою країною. Там жив Давній Звір, якого всі хотіли побачити. У Світло-синій країні люди відчували себе дуже вільними, особливо коли ходили на вихідні до зоопарку і дивилися на Давнього Звіра. Також вони неохоче імпортували крейду з шахт Червоної, що призводило до зменшення навчальних годин. Хоча як говорить практика менше – не означає гірше і завдяки численним реформам освіти, світло-сині школи обходились меншою кількістю годин і не потребували великої кількості крейди з південних червонокраїнських шахт. Приєднуючись до цієї тенденції, м'яко кажучи неправильно, червоняни теж скоротили кількість навчальних годин. Багато червонокраїнців взагалі перестали вчитися (напевно дуже хотіли побачити Давнього Звіра). У Світло-синій країні люди не кидали сміття на вулицях, не брехали одне-одному, крадіжок там майже не було як і інших видів злочинів, а все із поваги до Давнього Звіра! Багато людей у Червоній країні казали: «От як би нам Давнього Звіра, то і ми б теж не крали державні гроші, а вулиці були б чистіші». Консули Червоної країни давно просили свій народ не кидати сміття на вулицях, але вони відповідали увесь час одне й те саме: «Хочемо Давнього Звіра!». Хоча справедливості заради слід сказати, що і самі консули Червоної частенько смітили на вулицях, а надто останній, що дуже любив сміття.