Глава 26

Перший дзвінок Рікардо Мороті залишив у її душі холодок, схожий на дотик полірованого мармуру. Голос маестро в трубці був бархатним, але з бездоганно відточеними краями, кожне слово вимірювалося мікрометром. Він чувся не просто співрозмовником, а начебто інструментом, що налаговує сам себе.

— Чи часто ви організовуєте подібні заходи, синьйорина? — завітав він після обговорення формальностей, і його тон був схожий на легке торкання смичка до струни — ніжне, але готове вмить перетворитися на різкий акорд.

Лідія, стиснувши слухівку, відчула, як її власний голос звучить трохи чужим.

— Це мій перший проєкт такого масштабу, маестро. Але я запевняю вас, я докладу всіх зусиль.

Мовчанка на тому кінці була густою і вимірною. Він не був незадоволений — він був розглядачем, якому принесли незвичний, але цікавий ескіз.

— Перший раз... Цікаво, — промовив він нарешті, і в його голосі промайнула цікавість колекціонера. — Добре. Мені подобається енергія початку. Передзвоніть мені завтра з деталями щодо локації.

Коли в кабінет увійшла Марія, секретарша Рубена, її досвідчене обличчя було скептично налаштоване.

— Ну що? Здається, наш Мороті знову доводив до сліз бідолашну Анжеліку? Він ніколи не погоджується з першого разу.

Лідія, ще тремтячи від адреналіну, спробувала здатися спокійною.

— Він сказав передзвонити завтра з деталями.

Марія завмерла з папкою документів у руці, її широко розплющені очі сказали більше за будь-які слова.

— Він... погодився? З першого разу? — вона свиснула, немов птаха. — Нічого собі початок, дівчино! Вітаю. Рубен буде в захваті.

У фірмовій кав'ярні, де збиралися працівники, пахло свіжообжареними зернами і цукром. Дві молоді дівчини, на імена яких Лідія ще не запом'ятала, одразу ж запросили її до свого столика. Вони були схожі на пару метеликів у яскравих блузках.

— А, ти нова у Рубена? — защебетала одна, з енергією іскри. — Він чудовий! Справжній геній, знає абсолютно всіх у світі музики. Але... — вона знизила голос до драматичного шепоту, — краще ніколи не запізнюйся на наради. Він ненавидить непунктуальність. І не пропускай його кави з кардамоном о десятій ранку — тоді він немов ведмідь, що прокинувся раніше від часу.

— Але він справедливий, — підхопила друга, — і завжди винагородить за успіх. Якщо ти впораєшся з цим Мороті, тобі можна сміливо розраховувати на найцікавіші проєкти.

До них приєднався стрункий чоловік на ім'я Лука, який представився координатором. Він був більш стриманим, але його посмішка була щирою.

Зустріч із Мороті була призначена в елегантному холі готелю, де зупинився маестро. Він чекав на неї біля піаніно, виглядаючи немов жива статуя — високий, з сріблястим сивиною у темному волоссі, з руками, що говорили про роки гри на скрипці краще за будь-які слова.

— Ах, наша смілива організаторка, — привітав він її, і цього разу в його голосі відчувалася легка теплота. — Сподіваюся, ви готові до магії? Я бачу концерт тут, у Римі, не у великому холодному палаці, а в чарівному Teatro Argentina. Ця сцена дихала історією, на ній стояли найвищі майстри. Мені потрібна камерність, інтимність. Декорації — мінімалістичні, щоб ніщо не відволікало від музики: темний оксамит, золоті акценти, кілька античних колон. Білети повинні бути доступними для справжніх цінителів, а не лише для мільйонерів.

Вони підписали попередні документи, і його погляд став майже батьківським.

— Ви мені сподобалися, синьйорина Лідія. Ви молода, але в вас є вогонь. І розум. Я вірю, що у нас все вийде.

До них підійшов інший музикант, молодий чоловік зі скрипкою в чохлі. Представившись як Алессандро, він посміхнувся Лідії.

— Я чув, ви теж граєте? — зацікавився він. Лідія кивнула, і між ними миттєво проковзнув невидимий зв'язок. — Чудово! Слухайте, незабаром тут виступає Пітбуль. Я з ним працюю. Якщо хочете, можу вас представити. Можливо, зіграєте разом на біс? Це було б неймовірно!

Ця перспектива здалася такою ж сюрреалістичною, як і весь цей день. Вони поговорили ще хвилину, і Лідія, сповнена емоцій, але смертельно втомлена, вибачилась.

Вечірнє повітря було теплим і прозорим. Вона йшла до свого готелю, перебираючи в пам'яті події дня, коли раптом зіткнулася з кимось міцним і знайомим.

— Лідія?

Вона підвела погляд і зустрілась очима з Артуром. Він щойно вийшов з таксі і виглядав так, ніби тільки-но прибув зі змагань чи зі спортивного залу, сповнений динамічної енергії, яка різко контрастувала з її втомою.

— Артуре? Що ти тут робиш?

— Це моє питання до тебе, — він здивовано оглянув її. Вона пояснила, розповіла про роботу, про готель навпроти.

Його обличчя розігріла щира, широко посмішка.

— Ти мене вражаєш. Перший день, а вже завойовуєш світ. Підемо по каву? Ти виглядаєш так, ніж тобі необхідна порція кави та ще кілька компліментів.

Вони зайшли в невелику затишну кав'ярню. Артур говорив розпитуючи, не про роботу, а про неї саму — чи не важко, чи подобається, чи потрібна допомога. Він був уважним і прямим, немов промінь сонця, що прорізав вечірню темряву.

— Ось мій номер, — він простягнув їй візитку, торкнувшись її долоні. — Будь-яка дрібниця, будь-яка проблема. Ти не залишайся з цим одна.

Коли вони вийшли, він на хвилину зник біля квіткового кіоску, що працював допізна, і повернувся з невеликим, але вражаючим букетом. Це були не просто квіти — це були троянди кольору шампанського, з ніжними персиковими відтінками на краях пелюсток, оповиті бруною та тонким аспарагусом.

— Для найвідважнішої організаторки Флоренції, — сказав він, і його очі посміхалися. — Перший день пройдено. Це лише початок.