Глава 25

Вікторія дуже любила квіти, але ненавиділа, коли їх ламали. Вона не могла змиритися з миттєвою красою, обірваною заразади минутного капризу, яка так швидко перетворювалася на символ занепаду — в'ялу, бездиханну гілку. Вона любила живу, стійку красу, яка бореться за існування день у день.

Вона підійшла до вікна, де на підвіконні розкішно цвіла її улюблениця — орхідея «Золото Канібалу». Вона чекала на це цвітіння п'ятнадцять довгих років. П'ятнадцять років терпіння, догляду та нескінченної віри. І ось вона тут — екзотична, майже міфічна, з дивними вигинами пелюсток, що нагадували інший, невідомий світ. Для Вікторії це був знак. Знак згори. Вона завжди зрівнювала себе з цією орхідеєю: міцною, терплячою, здатною чекати свого часу роками, аби розквітти у повну силу. Саме тому ресторан, де вони вперше зустрілися з Федеріко, був прикрашений цими самими орхідеями. То була доля.

Вікторія дивилася у віконне скло, але бачила не сад, а далеке минуле. Її думки були там, з нею — з Лусією. З чого почати? Як розібрати ту стіну років, німоти та образ? Чи зможе та, вже доросла й успішна жінка, зрозуміти ту дівчину, якою була колись вона? Вікторія несвідомо простягнула руку й ніжно торкнулася квітки, наче шукаючи в ній сили.

Раптом задзвонив телефон. На екрані — ім'я старої знайомої. Серце на мить завмерло, але голос у трубі звучав тепло й запрошуюче. Вони домовилися зустрітися в найближчому кафе.

Коли Лусія побачила Вікторію, вона відразу відчула її напругу. Повітря навколо матері здавалося густим, електрифікованим тривогою. Тому Лусія, завжди пряма та рішуча, цього разу не поспішала з розпитуваннями. Вона просто посміхнулася, обійняла її і запропонувала вибрати столик.

Кафе було невеликим, затишним, залитим теплим сонячним світлом, що проходило крізь великі панорамні вікна. Запах свіжообсмаженої кави та ванільного печива створював атмосферу затишку, яка так контрастувала з бурею в душі Вікторії. Вони сіли біля вікна за невеликий дерев'яний стіл, накритий білою скатертиною. Посередині стояла крихітна вазочка з живою фіалкою.

Лусія, не питаючи, замовляла дві порції капучино та тарілку з французькими макарунами. Її рухи були впевненими і спокійними, на відміну від рук Вікторії, які ледве помітно тремтіли, коли вона поклала на стіл сумку. Вона намагалася не дивитися прямо в очі доньці, її погляд ковзав по інтер'єру, по квітці у вазі, по будь-чому, тільки не зустрічався з уважним, трохи допитливим поглядом Лусії.

Розмова почалася з формальностей. Вони обмінялися новинами, згадали старих знайомих. Лусія, розслабившись, розповіла про останній показ мод, про свою появу на обкладинці журналу. Її обличчя сяяло гордістю та усвідомленням власного успіху. Саме в цю мить вона здавалася найбільш вразливою — щасливою та відкритою.

Вікторія скористалася паузою. Її голос, зазвичай низький і мелодійний, здався тріскатим.

— Лусіє... Дякую, що прийшла. Мені так важко це говорити... — вона зітхнула, нарешті піднявши на доньку збентежений погляд. — У мене є щось дуже важливе. Дуже. Я прошу лише про одне — не суди мене зараз. Просто вислухай. Дай собі час подумати.

Лусія на мить завмерла, ложка застигла в повітрі біля чашки. Її шикарно укладене волосся, сяюча шкіра, безупречний макіяж — все це раптом стало лише маскою, під якою пробігла тривога. Вона кивнула, не розплющуючи очей.

І Вікторія почала. Спочатку несміливо, обираючи слова, потім все швидше, наче хотіла викинути з себе цю важку таємницю, яка її виснажувала. Вона говорила про минуле, про помилки, про страх, про біль. Вона благала про пробачення. Коли сльози нарешті вирвалися на волю, вона вже не могла зупинитися.

Лусія спочатку сиділа нерухомо, як скам'яніла. Її прекрасне обличчя, ще хвилину тому ясне та безхмарне, застигло в масці неймовірного шоку. Потім у її очах з'явився спершу сум, глибокий і безодній, наче вона провалилася в інший вимір. Але коли Вікторія дійшла до кінця, до головного — «я твоя мати» — щось зламалося. Цей сум раптом прорвався ще сильнішою, сліпою, немов дитячою радістю. Вона не повірила, потім повірила, потім заплакала. Вона простягнула руку через стіл і міцно схапала руку Вікторії, наче боячися, що та знову зникне.

— Мамо... — видихнула вона вперше за всі ці роки, і це слово здалося найсолодшим і найжахливішим одночасно.

Потім була друга хвиля розмови. Вікторія, вже сміливіша, попросила принести пляшку вина. Вони підняли келихи за здоров'я, за нове життя, за знайдення одна одної. Але Вікторія знала, що головне ще попереду. Вона розповіла про Федеріко. Про те, що він не єдиний спадкоємець. Про іншу жінку. І про іншу доньку.

Обличчя Лусії знову похмурішало. Вона слухала, не перебиваючи, а її пальці нервово барабанили по ніжці келиха.

— І насамкінець... — голос Вікторії став зовсім тихим. — Я маю поставити тобі жахливе питання. Чи зможеш ти... чи згодишся ти відріктися від усього цього? Від слави, від багатства, від імені... заради цієї дівчини? Заради правди?

Лусія відхилилася на спинку стільця, ніби від удару. Її очі, широко розплющені, були сповнені жаху. Вона довго дивилася на Вікторію, намагаючись зрозуміти глибину цього питання.

— Її ім'я? — прошепотіла вона, ледве ворушачи губами. — Як її звуть?

Мовчання затягнулося. Вікторія, збираючи всю свою мужність, нарешті вимовила:

— Сусана.

Це ім'я пролунало як постріл. Лусія аж підсмикнулася.

— Сусана? Моя подруга? З України? Вона нещодавно приїхала, ми... ми зустрічалися... — вона завагалася, розгублено озираючись, наче шукаючи підказку в повітрі кафе. — Мамо, що ти говориш? Це ж...

— Це не твоя подруга, Лусіє, — тихо, але невблаганно перервала її Вікторія. — Це твоя сестра.