Глава 22

Ресторан «Ля Пергола» - це не просто престижне місце, це царство спокійної розкоші. Він розташований на найвищому поверсі історичної будівлі, з панорамними вікнами, відкритими на вечірній Мілан. У повітрі пахне дорогим парфумом, витриманим деревом і легким ароматом трюфелів. Столики розставлені далеко один від одного, гарантуючи приватність. Білі скатертини іріють під м'яким світлом невеликих кришталевих барв, а на кожному столі — витончена ваза з однієєю орхідеєю. Серебряні прибори, тонкі фужери... Тут панує тиша, перервана лише тихим перебором струн скрипки здалеку та дзвоном кришталевих келихів. Це місце, де укладаються угоди на мільйони, а кожен погляд має вагу.

Вікторія сидить за столиком біля вікна, випрямлена, спокійна і неймовірно прекрасна. Ця ніч – її тріумф, і вона одягнена відповідно.

 На ній максимально проста, але бездоганно скроена сукня-футляр насыченого сапфірово-синього кольору. Колір, який підкреслює колір її очей і говорить про статус (адже такий глибокий відтінок зазвичай дають дорогі барвники). Тканина – шовк з додаванням вовни, він не блищить, а має благородну матову текстуру. Жодних прикрас, крім невеликих діамантових сережок-гвоздиків, що ледь помітно спалахують, коли вона повертає голову. Поруч, на стільці – невелика сумка-портфель з м'якої шкіри крокодила того ж кольору. Це образ жінки, яка не потребує крикливих деталей, щоб підкреслити свою вартість. Вся її могутність – у її врівноваженості, погляді та дорогих матеріалах.

 Вона не просто сидить, вона панує в цьому просторі. Вона не спішить, ковтаючи ковток мінеральної води зі шматочком лайма. Її руки лежать спокійно, жодної нервозної гри пальців. Вся її істота випромінює глибоку, холодну впевненість. Вона ніби купається в цій атмосфері, знаючи, що зараз вона не та злякана дівчина, яку вигнали, а сильна жінка, яка прийшла звести рахунки. Почуття до Федеріко? Ні любові, ні ненависті. Лише гірка переможна насолода від усвідомлення того, що вона перевершила того, хто колись її знищив. Гордість за себе і за Лусію наповнюють її теплом, від якого щелявіше виглядає холод її зовнішності.

 Федеріко заходить, озирається. Його погляд ковзає по залі і нарешті зупиняється на ній. Мить непереборного здивування. Його брови злітають вгору, тіло на мить завмирає. Його мозок відмовляється поєднувати образ цієї могутньої незнайомки з пам'яттю про Вікторію. Він бачить не жертву, а рівного собі гравця, можливо, навіть сильнішого. Це його зацікавлює і одночасно насторожує.

Він вітає її і вони сідають. Розмова йде тихо, але кожне слово Вікторії вивірене, як удар шпаги. Вона не підвищує голосу. Вона дивиться йому прямо в очі, і її погляд не моргає. Вона говорить спокійно, майже ліниво, але кожна фраза – це вибухова хвиля.

Коли вона розказує про заповіт, про те, що його імперія ось-ось розсиплеться, в її голосі з'являються сталеві нотки. Вона не загрожує, вона констатує факт. І саме це лякає найбільше.

Фінальна фраза про помсту сказана не зі злостию, а з льодовим спокоєм, ніби вона оголошує прогноз погоди. Вікторія не встає різко. Вона повільно і церемоніально кладе серветку на стіл, ніби ставить крапку. Її рухи плавні, повністволені. Вікотрія не дивиться на нього, коли йде. Вона просто йде, знаючи, що його погляд прикований до її спини.

Він залишається сидіти, ніби вкопавшись. Шум елегантного ресторану знову набуває форми, але для нього все заглушено. Федеріко бачить, як вона виходить на вулицю, до більш  ніж видовищного чорного Bentley або Rolls-Royce. Шофер відкриває їй двері, вона сідає всередину, навіть не озирнувшись. Автомобіль з легким гуркотом від'їжджає, ковтаючи темряву.

А Федеріко сидить один серед усієї цієї розкоші. Кришталеві келихи біля нього пусті, орхідея здається штучною, а дорогі вина раптово здалися отрутою. Він залишився не лише з рахунком, який треба сплатити. Він залишився з повним крахом світу, який він так ретельно будував, і з мороком думок, що рояться в голові. Вперше в житті він відчув себе не творцем, а лише пішаком у чиїйсь чужій грі.

Денис на тому кінці проводу не міг повірити своїм вухам. Його голос, спочатку напружений до криці, тепер тремтів від полегшення. Він розпитував, де вони, чи всі цілі, що сказала поліція. Сузі, втираючи сльози, які, нарешті, текли не від страху, а від знятого напруження, ледве складала слова в речення.

Саманта, тим часом, сиділа за кермом у стоянці біля поліцейської дільниці. Адреналін відступав, і рана в руці заявила про себе новим приступом болю. Вона мовчки дивилася, як Еко, розташувавшись на задньому сидінні, уважно стежить за Сузі, немов боячись втратити її з поля зору ще хоч на секунду.

«Поліція нічого не знайшла, — холодно констатував її внутрішній голос. — Вони знали, що хтось прийде. Або їх попередили».

Вона вийшла з машини, щоб трохи провітритися. Нічне повітря було прохолодним і прозорим. Подія за подією прокручувалися в її голові: стрілянина, втеча, карта, точний маршрут... і та людина, яка допомогла Сузі. Хто він? Чому зрадив своїх? Його батько з України... Це була єдина нитка, за яку можна було потягнути.

Сузі закінчила розмову, її обличчя виглядало виснаженим, але спокійнішим.

— Денис казав, щоб ми їхали за адресою, яку він мені скинув. Там нас чекають.

— Гаразд, — кивнула Саманта. — Приїдемо, оглянемося, тобі потрібен відпочинок.

Дорогою вони їхали мовчки. Сузі пригорнула до себе Еко, занурившись у свої думки. Саманта пильно стежила за дорогою, інстинктивно перевіряючи чи не їде хтось слідом.

Квартира виявилася невеликою, але зусіченою. Хтось вже встиг завезти сюди продукти, аптечку першої допомоги та навіть новий одяг для Сузі. Еко обнюхав усі куточки і, задоволений, ліг біля входу на свій новий пост.

Саманта нарешті розслабилася. Вона сіла за стіл, обережно зняла тимчасову пов'язку. Рана запалилася і була гарячою на дотик.