Глава 21

Останні слова Дениса, обтяжені турботою, ще дзвеніли у вухах, коли двері машини Саманти із глухим стуком зачинилися. Сузана відчувала, як тіло дерев'яніє від напруги останніх годин, і миттєво прагнула опинитися в безпеці Самантиного  дому. Автомобіль мчав порожніми нічними вулицями, і лише тихе посипання Еко на задньому сидінні нагадувало про присутність життя.

Вони вже під'їжджали до будинку Саманти, коли її увагу привернув чужорідний позашляховик, що стояв у тіні, з заведеним двигуном. Ледь вона встигла подумати, що хтось загубився, як світло в салоні погасло. Двері відкрилися ривком, і на неї накинулися темні фігури в масках. Жах, холодний і раптовий, стиснув горло, не даючи зойкнути. Шматок грубої тканини глибоко всунули їй у рот, паралізуючи будь-який крик. Сильні руки, мов залізні кайдани, схопили її, підкинули і вкинули в темряву чужого салону. Вона встигла лише помітити, як насилу переляканий Еко вискочив у відчинені двері і зник у темряві, пригнувшись до землі біля будинку подруги.

Машина рвонула з місця, і Сузана запанічно намагалася збагнути, що відбувається. Сліпаюче світло від вуличних ліхтарів прорізало салон, вихоплюючи з темряви безликі профілі викрадачів. Вона не боролася — тіло не слухалося, сковане чистим, тваринним страхом. Вона лише відчувала биття власного серця, що лунало в вухах навперейми реву двигуна.

Їх везли недовго. Місто швидко залишило позаду, поступившись місцем похмурим передмістям. Автомобіль зупинився біля невисокого, похилого будинку на самій околиці Флоренції. Тут пахло пилом, злиденністю і гірким присмаком безнадії. Десь далеко голосно сварилася сім'я, з відкритого вікна сусідньої остелі лінувався сморід дешевого вина і тютюну.

Її силою увіпхнули всередину. У приміщенні, заставленому старими речами, її вже чекала жінка. Марія. Тітка Марія. Обличчя, колись знайоме, тепер здавалося чужим і жорстоким. Вона говорила різко, без звичайних церемоній.

— Шкатулка, Сузано. Де папери зі шкатулки твоєї матері? Вони нам потрібні. Віддаси — і зможеш йти. Ніхто тобі і волосини не скривить.

Голос був спокійним, але в очах читалася невблаганна рішучість. Сузана, нарешті зумівши виплюнути кляп, ледве видихала:

— Я не знаю, про що ти! Я не маю жодних паперів! Мама нічого мені не залишала!

Вони не повірили. Її очі благали, але зустрічали лише холодну стіну недовір'я. Хтось із чоловіків кинув мотузок. Її грубо прив'язали до старого дерев'яного стільця посеред кімнати.

— Подумай, — огризнулася Марія. — Подумай добре.

Двері зачинилися. Сузана залишилася наодинці в напівтемряві, з серцем, що билося об ребра, наче пташка, яка намагається вирватися з пастки. Гості джгуті від мотузок впивалися в зап'ястя. Від болю і безсилого гніву на очі набігали сльози. Було так боляче не від ран, а від зради, від жорстокості тих, хто мав бути родиною.

Щоб не збожеволіти, вона намагалася знайти в собі точку опори. І знайшла. У пам'яті, наче крізь туман, виступив інший дім. Її дитяча кімната. Сонячне світло на підлозі. Лагідний образ мами, що співає, стоячи біля вікна. А за вікном — калина. Яскраво-червоні грона, вкриті інеєм або обмиті дощем, цілий рік, крізь усі пори року, вона бачила ту калину — символ захисту, домівки, безумовного тепла. І ця пам'ять була гострішою за будь-який біль.

Раптом щось торкнулося її ноги. Легке, тепле. Вона мимоволі здригнулася і опустила погляд.

Це був Еко.

Він тихо стояв біля її ніг, його маленьке тіло напружено, а вірні очі з сумом дивилися на неї. Як? Як ця крихта змогла подолати такий шлях, знайти її? Це здавалося неможливим, дивом.

Надія, шалена і раптова, змусила серце забитися частіше. Вона кинула погляд на стіл у кутку. Поруч із пляшкою лежав її телефон. Її зв'язок із світом, із Денисом, із порятунком. Вона рвонулася, намагаючись дотягнутися ногою, рухаючи разом із собою важкий стілець. Марно. Проклята мотузка впивалася в тіло, залишаючи кілька сантиметрів смертельної данини.

— Еко... — прошепотіла вона безсило. — Еко...

Песцик, наче розуміючи, ще тісніше притулився до неї, немов намагаючись поділитися своїм теплом і дати їй знати: вона не одна. Боротьба тільки починалася.

Лідія летіла назустріч Алі, наче на крилах. Відчуття легкості та радісного сподівання здавалося, піднімало її над землею. Вона доклала стільки зусиль для цієї миті! На її ніжній лопатці тепер красівся витончений метелик, в узорах крил якого впізнавалась стилізована літера «А». Весь її образ сьогодні — від сміливого вбрання до найдрібніших деталей — був створений для нього. Ще вчора вона витратила майже всю свою зарплату на крихітну флаконцію парфумів з ніжним, заворожливим ароматом. Вона хотіла пахнути для нього як мрія.

Алі зустрів її з усмішкою. Він був трохи стривожений, але в хорошому настрої. Його погляд відразу ж виявив нову татуювання.

— Це круто! — похвалив він, і серце Лідії зробило у повітрі тріумфальний сальто.

Але його очі швидко втратили цю цікавість. Він був тут тілом, але думками — деінде. Він думав про Роксану, яка почала робити свої перші кроки після хвороби, і про майбутній карнавал, до якого готувався з запалом. Лідія для нього була лише приємним супутником, милою, але не більше. Він не сприймав її серйозно. У його серці панувала Лусія, і він обожнював саме її. Це було жорстокою і непохитною реальністю.

Пізніше, під час розмови з Марією, та миттєво відзначила його реакцію на татуювання.

— Що, сподобалося? — спитала вона, і в її голосі промайнула нота заздрощів, яку вона намагалася приховати під маскою байдужості. — Ну, виглядає непогано. Хоча, знаєш, тобі б не завадило підфарбувати коріння волосся, воно вже трохи виростає. А от Артуру, моєму хлопцю, подобається саме такий мій природній колір.