Глава 20

Кабінет Хосе був таким же холодним і бездушним, як і його власник. Строгі лінії, дороге дерево робочого столу, матовий метал аксесуарів і величезне панорамне вікно, за яким кипіло життя міста. Тут все говорило про статус, гроші та контроль, але нічого — про тепло чи домашній затишок. У повітрі стояв ледь вловимий аромат дорогого чоловічого парфуму та старих книг.

Секретарша, молода жінка з ідеальною зачіскою і беземоційним обличчям, намагалася їй перешкодити, але Мія була непереборна. Вона пройшла повз неї, навіть не уповільнивши кроку, і рішуче відчинила важкі двері кабінету, навіть не постукавши.

Хосе сидів за своїм монолітним столом і щось уважно вивчав у планшеті. Він підвів на неї здивований, навіть роздратований погляд. Його брови злилися в сувору лінію.

— Мія? Я не нагадував про зустріч. Що трапилося? — його голос був рівним, але в ньому відчувалася легка іржа нетерпіння.

Вона не дала йому ні секунди на роздуми. Її серце билося так, ніби хотіло вистрибнути з грудей, але на обличчі грала сліпуча, майже істерична посмішка. Вона підійшла до столу і з тріумфальним виглядом поклала перед ним папір з блакитним логотипом клініки.

— Дивись! — видихнула вона, намагаючись вдихнути побільше повітря. — Офіційне підтвердження. Я вагітна. На вже четвертому місяці. Все серйозно.

Вона спостерігала за ним, виловлюючи кожну мімічну зміну, кожну дрібну зморшку на його обличчі. Спочатку його погляд був скептичним. Він узяв папір, відвівши очі від неї. Він читав довго. Занадто довго. Мовчання затягнулося, стало гнітючим, насиченим несловими питаннями. Вона бачила, як його пальці непомітно стиснули листок, зминаючи край. Його обличчя спершу зціпилося, потім на мить стало абсолютно порожнім, а потім — на ньому відобразилася ціла буря: шок, недовір'я, розрахунок і… глибока, прихована досада.

Він відвів погляд від аналізів і подивився на неї. Це вже не був здивований погляд. Це був погляд людини, що приймає важливе, стратегічне рішення.

— Коли так… — його голос раптово став тихим і дуже рішучим. Він відклав папір. — Гаразд. Я беру на себе всю відповідальність. Тобі нічого не вартуватиме турбуватися. Я оплачу все: найкращих лікарів, клініку, все, що потрібно. І… — він зробив паузу, набираючи повітря, ніби збираючись з духом. — Заради дитини… я готовий одружитися з тобою.

Мія ледь не скрикнула від радості, але він підняв руку, зупиняючи її.

— Але ти мусиш розуміти, — його тон став ще холоднішим. — Це буде шлюб лише на папері. Ми не будемо жити як справжній чоловік і дружина. Це буде угода. Для блага моєї дитини. Я не хочу, щоб ти хвилювалася, але іншого я дати не можу.

Для Мії цього було цілком достатньо. Її план працював. Вона кинулася до нього, обіймаючи і цілуючи його в щоку.

— Дякую! О, дякую тобі! Я знала, що ти не залишиш нас! — вона вимовляла слова швидко, щоб приховати свою справжню злорадну радість. — Мені треба йти, в лікаря призначений час! Я тобі подзвоню!

Вона вилетіла з кабінету, наче вітер, залишивши його самого в холодній розкоші його імперії.

Двері зачинилися. Хосе не рухався. Він знову взяв той листок і вдивлявся у друк, ніби намагаючись розпізнати в ньому обман. Потім його погляд повісно перемістився на екран планшета, де лишалася відкритою фотографія Лусії. Вона посміхалася, сяюча та прекрасна, на тлі Міланського собору.

Як їй сказати? Чи говорити зараз, зруйнувавши їй усе перед найважливішим у її кар'єрі показом? Чи чекати, поки все закінчиться, і потім вбити її щастя цією новиною? Він відкинувся на спинку крісла і закрив очі, відчуваючи, як тягар власного рішення давить на нього з несусвітньою силою. Він уже не зможе бути з нею. І ця думка розривала його серце на шматки.

Лусія стояла на балконі, дивлячись на веселку. Щоб побачити її, довелося перечекати дощ. І ось тепер усе навколо було свіжим і чистим. «Ніби те саме сталося і в моєму житті», — подумала вона.

Після зустрічі з Хуаном, її першим коханням, минуло багато часу. Але вона досі пам’ятала все: перший поцілунок, непевні почуття, безсонні ночі... Все те лишилося лише у спогадах. Вони не змогли зберегти своє щастя. А, можливо, це вона не змогла? А потім сталася та аварія, де загинув її найдорожчий хлопець, якого вона так любила...

А тепер — Хосе. Здавалося, життя посміхається їй знову. Лікарка щойно привітала її з одужанням і сказала, що завтра — останній сеанс, і Лусія буде повністю здорова.

Вона мріяла почати нове життя і, можливо, навіть мати дітей. І тут у думці її відчулася гірка нота: «А якою була моя мама? Чому вона так рано померла? Чому ніхто не може розповісти мені про неї?» Як же їй бракувало матері зараз, коли так хотілося поділитися своїми найпотаємнішими почуттями! «О, небо, чому моєї мами немає поруч?»

Вона згадала вчорашню зустріч у магазині: та панія, що приміряла взуття і просила поради, які туфлі краще. Коли Лусія глянула у зеркало, у неї перехопило подих — незнайомка була схожа на неї, як дві краплі води. Вони піли каву, приємно розмовляли, і навіть запланували, що Лусія відвідає її в Парижі. Вони обмінялися контактами і вже встигли стати друзями.

Лусія ще раз переглянула їхнє спільне фото, щоб переконатися: так, вони справді неймовірно схожі.

Раптом у кімнату постукали. Увійшов батько, обійняв її і запитав, чи готова вона до виступу. Потім його погляд впав на екран телефону. Він попросив показати фото і... раптом апарат випав у нього з рук. Обличчя батька зблідло. Він не промовив ані слова, лише схопився за серце. Лусія опинилася в шоці. Що сталося? Треба було викликати швидку!

 Старовинний палац у самому серці Мілану, перетворений на святиню високої моди. Велетенські крижані люстри розсіювали мільйони блискіток по стінам з червоного оксамиту. Повітря було густе від аромату дорогих парфумів, цвіріння діамантів і передчогось важливого шепоту.