Глава 18

Хуан не міг сидіти на місці. Холодний лініолеум коридору лікарні вбирав тепло з підошв його черевиків, але внутрішній холод був набагато глибшим. Він ходив від стіни до вікна, від вікна до дверей операційної, де зараз життя його сестри було в чужих, професійних руках. На табличці з червоним написом «Операційна» горів сигнал «Не входити». Ця червона лампочка прожигала йому сітківку.

Роксана. Його маленька, запальна, неймовірно життєрадісна сестра. Зараз їй розпилюють кістки та зшивають судини. Алі… Це жахливе ім'я відлунювало в голові з кожним ударом серця. Він завіз брата до школи, а на зворотному шляху, сірий седан, що виїхав з-за рогу на червоне… жахливий глухий удар, скрегіт металу та крик. І потім тиша. Він прибіг одразу, як дзвінок з «швидкої» пролунав у його телефоні. Її ноги… лікарі говорили щось про складні переломи, пошкодження судин. Операція тривала вже дев'ять годин. Дев'ять вічних годин.

Його розум, намагаючись втекти від жахливої реальності, кинувся у спогади. Він раптом яскраво відчув запах маминих рук — суміш мила і свіжого тіста. Він бачив, як вона вдягає їх з Роксаною до школи, зав'язує білі банти у її темному волоссі, лагідно поправляє комірець на ньому. Вечори, коли батько приходив з роботи виснажений, але завжди знаходив сили, щоб обійняти їх усіх, і вони сиділи за вечерею, розповідаючи про свій день. Один раз Роксана, граючись, впала з дерева і зламала руку. Він ніколи не забуде, як мама тремтіла тоді, біля її ліжка, і як батько міцно тримав її за руку, кажучи: «Все буде добре, вона сильна».

А зараз їх немає. І сильна Роксана лежить за цими дверима на межі. Він ніколи не думав, що з такою молодою, повною сил дівчиною може статися щось подібне. Це був шок. Він відчував, як його власне серце б'ється нерівно, хаотично, на межі паніки.

Коли двері операційної нарешті відчинилися і вийшла головна хірург у зелених медичних штанах і халаті, забризканих кров'ю, у нього перехватило подих. Він замер, не маючи сили зробити крок.

— Родичі Роксани? — втомлено промовила лікарка, знімаючи маску.

— Я… я її брат. Більше ніхто не прийшов. Наших батьків немає в живих, — голос Хуана звучав чужим.

Лікарка кивнула, і в її очах з'явилася легка посмішка, що розвіяла його найгірші побоювання.

— Операція пройшла успішно. Судини зшили, кістки склали. Все пройшло добре. Зараз все залежить від неї та від реабілітації. Є велика надія, що вона зможе ходити.

Хуан не витримав. З очей покотилися гарячі сльози, які він стримував усі ці години. Він кинувся до лікарки і міцно обійняв її, бормочучи: «Дякую, дякую вам…» Лікарка, зрозуміло трохи збентежена, похлопала його по спині.

— Заспокойтеся. Зараз її переведуть у реанімацію, потім у палату. Вона ще довго буде під дією наркозу. Вам треба чекати.

Він чекав. Годину. Дві. Його думки були хаотичними: від ненависті до Алі та Федеріко, через яких вся ця трагедія сталася, до світлих спогадів про сестру. І раптом, сидячи на пластиковому стільчику в коридорі, він звернувся до Бога. Його молитва була щирою і зовсім не схожою на ті, що він читав у дитинстві.

*«Господи, — думав він. — Я більше не буду наполягати. Я не буду змушувати її виходити за Федеріко, не буду забороняти їй танцювати. Якщо вона одужає, нехай сама обирає свій шлях. Хай вона буде щасливою. Хай знайде кохання, якого заслуговує. Тільки дай їй життя. Тільки дай їй знову стати на ноги».*

Його покликали до палати. Він увійшов тихо, майже навшпиньках. Роксана лежала бліда, як простирадло, під плексигласовим кожухом на ногах. Її губи були сухі й потріскалися. Він підійшов і взяв її не руку — вона була холодною. Серце його стиснулося від болю. Він бачив її завжди повною енергії, завжди в русі. А зараз вона нагадувала крихку ляльку.

Він не знав, скільки так стояв, коли раптом її повіки ледве здригнулися. Вона з надзвичайними зусиллями, немов вагою в кілька тонн, підняла очі. Погляд був блукаючим, несфокусованим. Він затримався на ньому, і в очах Роксани метнулася іскра усвідомлення. Вона ледве чутно прошепотіла, рухаючи пересохлими губами:

— Хуан…

Це було лише ім'я, шепіт, але для нього воно пролунало як симфонія. Він стиснув її руку міцніше.

— Я тут, сестричко. Усе добре. Все буде добре.

Більше вона не могла говорити, втома знову накрила її. Медсестра обережно попросила його вийти, пояснивши, що їй потрібен повний спокій.

Вийшовши на свіже повітря, Хуан знову звернувся до неба, до своїх померлих батьків.

*«Мамо, тату… я буду берегти її. Я обіцяю. Я більше ніколи не дозволю, щоб через мене або мої рішення їй було боляче. Вона заслуговує на щастя. Допоможіть мені».*

Він сів у свою потужну, дорогу машину — символ статусу та сили, яка раптом здалася йому пустою та безглуздою. Він завів двигун і поїхав на зустріч, про яку домовився ще до трагедії.

Мія, «Змія», вже чекала біля готелю. Побачивши його машину, вона зіграно здивовано підняла брови, але її усмішка згасла, коли вона побачила його похмуре, втомлене обличчя.

— Що сталося? Ти виглядаєш жахливо.

— Моя сестра в лікарні. Серйозна аварія. Операція тривала майже десять годин, — він сказав це одним подихом, дивлячись крізь лобове скло кудись у далечінь.

— Боже мій! Хуан, я так шкодую… Вона… у неї все буде добре?

— Лікарі кажуть, що так. Але зараз важливі наступні дні. Вибач, Мія, але сьогодні я не зможу… мої думки зовсім не тут.

На його подив, Мія не стала капризувати. Вона поклала руку йому на руку.

— Я розумію. Ти повинен бути з нею. Не хвилюйся за нашу зустріч. Йди до своєї сестри.

Він був їй вдячний за цю несподівану підтримку.

— Дякую. Наступного тижня… я покажу тобі свій новий будинок. Обіцяю.

Вони попрощалися, і Хуан розвернув машину назад, у бік лікарні. Єдине місце, де він мав бути зараз.