Глава 16

Сонячні промені грали в білих пасмах Саманти, коли вна вибирала найкращий корм для Еко в зоомагазині. Її сьогоднішній вигляд — досконале поєднання елегантності та таємничості; сукня складної конструкції підкреслювала її стать, а розпущені волосся здавалися сріблястим нимбом. Настрій був спокійним, майже медитативним, доки Еко не рвонув повідок з такою силою, що ледь не вибив повідь з долоні.

Пес потягнув її вбік, до відділу з аксесуарами, де метушився молодий чоловік. Еко, зазвичай стриманий і скептичний до незнайомців, радісно завиляв хвостом, ніби зустрів старого друга. Лише тоді Саманта підвела погляд і впізнала Максима. Її серце зробило невеликий стрибок — не так від несподіванки, скільки від того енергійного поля, що завжди його оточувало.

«Саманта! Який чудовий збіг!» — його обличчя розійшлося в щирій усмішці. Він сьогодні виступав на ролідромі і запросив її завітати. Вона, здивовано посміхнувшись, погодилася.

На ролідромі він був немов іншою істотою. Не скромним дизайнером, а справжнім королем асфальту. Вітер свистів у вухах, коли він летів по трасі, виконуючи неймовірні віражи. Саманта, зачарована, не могла відвести очей. І коли його ім'я назвали першим, вона аплодувала найкраще, відчуваючи дивне почуття гордості.

Натомість прогулянки на човні по тихому озеру в парку, вони розмовляли про все на світі. Максим розповідав про капелюхи та свої мрії, а Саманта слухала, читаючи між рядків його енергію — яскраву та сповнену творчого жару. І тут трапилася прикра несподіванка: Еко, захопившись погонею за качкою, зірвався з сидіння і з гучним плюскотом опинився у воді.

Не вагаючись і миттю, Максим стрибнув у воду. За кілька секунд він уже підіймав на борт мокрого, але цілого і майже не наляканого песика. Вся трійца виглядала комічно і мило: мокрий герой, промокла провидиця і щасливий собака.

«На жаль, я не передбачила, що він вирішить стати морським вовком», — зітхнула Саманта, обтираючи Еко.

Максим лише сміявся. Потім, ніби з-під землі, у його руках з'явився невеликий букет лілій — чистих, ніжних і пронизливо ароматних. «Щоб замінити вам зіпсований вечір на кращий», — сказав він.

Вона була в захваті. Вечір справді вийшов чарівним, навіть незважаючи на аварію. Але мокрого пса треба було рятувати. Вони заскочили до грумера Алі, старого знайомого Саманти.

Але безтурботний настрій згас, щойно вони увійшли до салону. Алі, зазвичай посмішкуватий і балакучий, сьогодні був похмурим і навіть зламаним. Поки він умисно робив зачіску Еко, розмова якось сама собою перейшла на його справу. Голос у нього тремтів, коли він зізнався:

«Я потрапив у жахливу історію, Саманта. Збив дівчину на переході. Лікарі кажуть, що вона, можливо, більше ніколи не ходитиме... Я не знаю, що робити. Я навіть не знаю, чи маю право тепер їхати на карнавал».

Тінь від цих слів накрила всю радість вечора. Саманта мовчки поклала руку йому на плече, відчуваючи важкий камінь його провини та розпачу. Найкращий вечір раптово мав гіркий присмак чиєїсь чужої трагедії.

Сонячне світло, що ллється через великі вікна кав'ярні, здавалося Мії злобним насмішником. Кожен промінь підкреслював її втому та внутрішню розгубленість. Вона безнадійно намагалася сфокусуватися на обличчі подруги, Катерини, але перед очима постійно виринав образ Хуана: його усмішка, його руки, його спокійний, трохи глузливий погляд.

«...я намагаюся, але він немов в'ївся під шкіру,» — видихала Міа, безнадійно розводячи руками. — «Це жахливо. Це була лише одна ніч. Одна ніч після років...»

Катерина, з її досконало укладеним волоссям і дорогим, скупим костюмом, який кричав про успіх, слухала уважно. Вона була тим якорем, за який Міа хапалася останні роки. Вони разом вчилися в  медінституті, але їхні шляхи розійшлися. Катя досягла всього, про що вони мріяли: престижна приватна клініка у Флоренції, гроші, визнання. А Міа... Міа кинула інститут заради марення про кар'єру дизайнера. Марення, яке розбилося об жорсткий бетон реальності: смерть батька, борги, необхідність просто виживати. Вона мовчки слухала, як Міа, запинаючись, розповідала про Хуана, про те, як вони розмовляли всю ніч, знаходячи неймовірно багато спільного у всьому — від музики до поглядів на життя.

«Ти розумієш, це було не лише фізично... Це було...» — Міа не знайшла слів.

«Я розумію,» — кивнула Катя, відставляючи порожню чашку капучино. Її погляд був професійним, лікарським. — «Але тепер тобі потрібні не романтичні поезії, а факти. Аналізи для Хосе. Все інше — пізніше.»

Вона відкрила сумку, дістала елегантний конверт і непомітно підсунула його Мії під руку.

«Ось. Замовлення на аналізи у твоєму місті. Все анонімно. Просто прийдеш і здаси. Результати будуть у мене. Я їх перевірю і надішлю тобі.»

Міа стиснула конверт, наче це було єдине рятівне коло посеред океану. Вона відчула, як її переповнюють емоції.

«Дякую, Катю. Я не знаю, що б я...»

«Нічого,» — Катерина усміхнулась, і в її очах з'явилася рідкісна ласка. — «Ми ж подруги. Тільки давай без емоцій. Дійсність — наша робота. Пам'ятаєш?»

Міа кивнула, силкуючись посміхнутися у відповідь. Вони розпрощалися, і вона залишилася сидіти ще на хвилину, стискаючи в долонях конверт — маленький ключик від великої таємниці.

Тим часом у найрозкішнішому готелі міста, у номері з видом на історичний центр, інша жінка вела свою власну боротьбу з минулим.

Вікторія Олександрівна щойно повернулася з похорону. Чорна сукня, елегантна і строга, немов прилипла до неї, несучи на собі холодну тінь смерті. Повітря в номері було сталевим і важким. Вона сіла перед трюмо, не в силах зняти напругу дня, і дістала зі своєї шкіряної клатч маленьку металеву шкатулку.