Глава 15

Кухня в маєтку Федерико була своєрідним серцем будинку — величезним, наповненим запахами свіжого хліба, прянощів і дорогих трюфелів. Але сьогодні повітря було настільки гарячим від плит і напруженої роботи, що навіть мармурові стільниці здавалися розпеченими. Тут, серед цього галасливого хаосу, працювала Марія, названа сестра покійної матері Сузани. Вона вміло замішувала тісто для чіабатти, але її думки були далеко від кулінарних шедеврів.

Вона молилася, щоб її дочка, Лідія, отримала те, що, на її думку, належало їй по праву — ім'я, статус і спадок її справжньої тітки. А ключем до всього цього була та сама злощасна шкатулка. Раптом її телефон завібрував у кишені фартуха. Вона відійшла до кладової, притуливши телефон до вуха.

Голос на тому кінці був поспішним і шиплячим: це була та сама жінка, подруга покійної, з якою вони розмовляли на кладовищі. «Маріє! Треба діяти швидше! Ця дівчина, Сузана, вже була у поліції, розпитувала про сестру! Їй все розказали, дали адресу сина, Маркоса! Він тепер володіє всім спадком, і він може віддати їй шкатулку з документами! Ти втратиш все!»

Марія відчула, як її обливає холодним потом, незважаючи на спеку кухні.

— Що ж робити? — прошепотіла вона, з острахом дивлячись на двері.

«Скажи Федерико. Розкажи йому, що підслухала, нібито випадково, розмову Сузани з кимось про це. Скажи, що вона хоче щось відняти в нього, підрити його авторитет, розкопавши якесь старче минуле. Він тобі повірить. А я стежитиму за кожною її ознайомлю через свого сина... він, знаєш, завжди потребує грошей і не дуже перебирає методами».

Повернувшись до печі, Марія була збентежена. План був небезпечним, але жадібність і матірній інстинкт виявилися сильнішими за страх.

Вечір настав. Першим приїхав Хосе. Федерико зустрів його з розпростертими обіймами, як дорогого партнера та друга. Потім, з легким запізненням, з'явилася Лусія у супроводі шаферки. Вона виглядала сяючою, але в її очах читалася легка нервозність. Хосе весь вечір не відводив від неї погляду, і його відверта захопленість змушувало її червоніти і одночасно хвилюватися.

Вечеря пройшла у вишуканій атмосфері. Після десерту Федерико обережно підійшов до головної теми.

— Хосе, мій дорогий, я чув, ти готуєш нову колекцію для показу в Мілані. Це буде струсм.

— Так, я працюю над чимось дуже особливим, — відповів Хосе, граючись келихом для вина.

— А що скажеш на те, щоб обличчям однієї з головних моделей стала моя донька, Лусія? — несподівано запропонував Федерико. — Уявіть собі: талановитий дизайнер і найкрасивіша муза. Це обов'язково потрапить на обкладинки всіх модних журналів.

Лусія завмерла, а потім її обличчя розійшлося в щасливій усмішці. Це була мрія — не просто бути моделлю, а бути обраною таким майстром, як Хосе, та отримати визнання світового рівня.

— Я... я була б надзвичайно щаслива! — видихнула вона.

Хосе посміхнувся, його погляд говорив набагато більше, ніж слова.

— Для мене це буде честь.

Федерико, задоволений власною хитрістю, залишив «молодих» у вітальні під виглядом того, що йде обговорити деталі з управителем. Щойно двері зачинилися, напруга між Хосе та Лусією розрядилася. Він взяв її за руку.

— Я не міг перестати думати про тебе, — признався він тихо.

— І я теж, — відповіла вона, і цього разу її посмішка була щирою.

Він дістав із кишені невелику шкатулку з темного дерева.

— Це... це були сережки моєї матері. Вона залишила їх мені, коли її не стало. Вони для жінки, яка стане моїм майбутнім. І я хочу, щоб вони були в тебе.

Він відкрив кришечку. Всередині, на оксамитовій підкладці, лежали дві ідеальні золоті сережки з невеликими діамантами, що спалахували у світлі люстри. Лусія, здивована і зворушена, кивнула. Він бережно прикріпив сережки до її вуст, його пальці ледь торкалися її шиї, викликаючи дрож.

— Ти така прекрасна, — прошепотів він, і більше слів не було потрібно.

Вони поцілувалися — ніжно, але з прихованою пристрастю, що обіцяла набагато більше. Вони говорили тихими, інтимними фразами, будуючи міст у спільне майбутнє, навіть не підозрюючи, що стали лише пішаками у грі Федерико, а їхня ідилія була лише черговим етапом його складного плану, в якому знайшлося місце і для інтриг Марії, і для згаданої шкатулки.

Сонце ще тільки починало золотити верхівки кипарисів, коли Федеріко прокинувся. Простягнув руку до порожнього простору поруч — ліжко було холодним. «Роксана?» — миттєво пройшла думка, звичайна, побутова. Вона іноді любила зустрічати ранок у саду.

Але потім почалося. Тривожне, повзуче відчуття, що з кожним порожнім приміщенням ставало все сильнішим. Сад — пусто. Веранда — тиша. Його голос лунав у мертвій тиші особняка, і відлуння було йому єдиною відповіддю.

І тоді — увірвався у її гардеробну. Полки, де завжди лежали її шовкові сукні, були порожніми. На туалетному столику не було ні дорогоцінного флакону, ні срібної шкатулки для прикрас. І тоді він кинувся до шафи, де на полиці лежав той годинник — Breguet, який вони разом вибрали у Парижі. Полиця пусткою дивилася на нього.

Холодний піт виступив на тілі. Серце закалаталося з неймовірною силою, немов намагаючись вирватися з грудної клітки. Він майже бігом рушив до кабінету, до сейфу. Пальці тремтіли, коли він набирав код. Важкі двері відчинилися.

Папка з документами зникла. Деякі з коштовностей теж. І пачка готівки — чимала пачка.

Це було як удар батогом по спині. Різкий, приголомшливий. Він відступив від сейфу, схопившись за груди. Біль, гострий і стискаючий, проколов його наскрізь. Він присів у крісло, закривши очі, намагаючись зловити повітря. Світ плив перед очима.