Глава 13

Відрапортовавши все Саманті та отримавши її благословення, Сузана відчувала рішучість, розведену з дрібкою тривоги. Її крок лунав рішучим лускотом по бруківці перед будівлею поліцейського дільничного управління. Повітря всередині пахло милом, старими паперами та чимось гнітючим.

Офіцер, до якого вона звернулася, виявився ввічливим, але спустошеним роботою чоловіком. Він довго шукав у архівній картотеці, поки не знайшов потрібну справу.

— Так, Ліна Марченко, — він провів пальцем по старій папці. — Сумна історія. Померла самотньою, знайшли не відразу. Залишився син. Єдиний родич.

Серце Сузани стиснулося.

— Син? Ви не знаєте, як його звуть і де він може жити?

Офіцер кивнув, переписуючи дані з аркуша.

— Маркос. Маркос Марченко. Зараз він досить відомий у своїх колах, архітектор. Ось його адреса. — Він простягнув Сузані шматочок паперу. — Спробуйте поговорити з ним. Він має знати про справи матері більше за нас.

Винагородивши поліцейського щирою подякою, Сузана вийшла на вулицю. Сонце яскраво сяяло, різко контрастуючи з похмурим відтінком отриманої інформації. Вона махнула рукою таксі і назвала адресу.

Маркос Марченко жив у престижному районі, в сучасному будинку зі скляним фасадом, що відбивав хмари. Але коли таксі під'їхало, картина виявилася зовсім іншою, ніж уявляла Сузана. Перед будинком стояла невелика група людей у чорному, повітря було густим від сумної тиші. Біля воріт був припаркований катафалк.

«Поминання...» — зрозуміла вона з жахом. Вона приїхала в день похорону його матері.

Сузана несміливо вийшла з машини, відчуваючи себе жахливо чужим і недоречним елементом у цій вишуканій траурній мозаїці. Вона не насмілилася підійти, коли всі сідали в машини. Натомість вона сіла в інше таксі і, попросивши водія їхати слідом, відправилася на кладовище.

Вона стояла осторонь, серед старих кам'яних хрестів, спостерігаючи, як вони ховають останню частинку минулого, яке тепер так важливо для її сім'ї. Тільки коли церемонія закінчилася і більшість людей почали розходитися, вона набралася мужності.

Підійшовши до високого стрункого чоловіка з зів'ялим, але мужнім обличчям, вона ледве чутно сказала:

— Пане Марченко? Мої найщиріші співчуття. Мене звати Сузана.

Маркос подивився на неї заплаканими, червоними очима. Його рукостискання було міцним, але холодним.

— Дякую, — його голос був сипавим від страждання. — Ви були знайомі з мамою?

— Ні... не зовсім. Мені дуже шкода, що я змушена турбувати вас у такий день, але в мене до вас надзвичайно важлива справа. Стосовно вашої мами. Чи не можна було б поговорити з вами пізніше?

Він подивився на неї з німою здивованістю, немов бачачи крізь густий туман горя.

— Так... звичайно. Заїжджайте сьогодні ввечері. Зараз я... я не здатний.

Вони обмінялися кількома формальними фразами, і Сузана, відчуваючи глибокий сором за свій нескромний візит, пішла.

Повертаючись пішки до виходу з кладовища, вона була поглинена своїми думками, коли раптом почула голос.

— Пані! Молода пані! Зачекайте!

Сузана обернулася. До неї поспішала літня жінка в чорному, з добрими, стурбованими очима. Вона була серед тих, хто брав участь у похороні.

— Ви говорили з Маркосом? Я подруга його покійної мами, Еви. Ми жили по сусідству багато років, — жінка говорила швидко, понизивши голос. — Я бачила, що ви щось хотіли від нього, і в такий день... Це, мабуть, дуже важливо?

Сузана кивнула, не знаючи, що розкривати.

— Так. Це стосується... однієї старовинної родинної таємниці.

Обличчя жінки відразу ж просвітліло від усвідомлення.

— Ах, так! Ці документи! Шкатулка! — вона сховалася. — Ева часто згадувала про це. Казала, що це її найбільша таємниця і найбільший тягар одночасно. Вони з сестрою ніколи не наважилися її відкрити. Вони боялися, що знайдуть щось, що зруйнує їхні спогади про батька.

Сузана відчула, як її руки стали холодними.

— А де ж зараз ця шкатулка?

— Та в сина, у Маркоса! Він успадкував всі речі матері. Він, напевно, ще навіть не розбирав їх. Але ви ж сказали, що підете до нього? — жінка подивилася на Сузану з надією. — Мені так цікаво, що ж там все-таки! Ева ніколи не казала. Лише зітхала важко.

Ця зустріч і нові відомості остаточно збили Сузану з пантелику. Вона благально подякувала жінці, сіла в чергове таксі і, з серцем, що билося як скажене, веліла везти себе до Саманти. Їй потрібен був хоч хтось, з ким можна поділитися цим неймовірним напруженням. Вона була всього лише за крок від розгадки, але цей крок доводилося робити через горе чужої людини. І це було нестерпно важко.

Ранок у будинку Алі починався як завжди — з ароматної кави та легкого хаосу, що його створював його молодший брат Мішель, збираючись до школи. Алі, розслаблено проглядаючи повідомлення на телефоні, раптом завмер. Око зачепилося за рядок у листі від міжнародного оргкомітету Венеційського карнавалу.

— Нічого собі... — видихнув він, не вірячи власним очам.

— Що таке? — Мішель наліпив бутерброд арахісовою пастою і зазирнув братові через плече.

— Мене запросили, — Алі підняв на брата збентежене обличчя, сяюче щастям. — На карнавал у Венецію. Робити зачіски учасникам. Це... це неймовірно престижно!

Мішель завив від захвату.

— У Венецію?! На справжній карнавал?! Брате, це ж мрія! Ти повинен взяти мене з собою! Я буду твоїм помічником, носити чемодани, щось подавати! Ну ж бо!

Вони весь шлях до школи тільки й говорили про це. Алі марив про те, як його ім'я з'явиться у міжнародних блогах, а Мішель уявляв собі вулиці, повні людей у масках та неймовірних костюмах.