Глава 10

_ Доброго дня, пане Хуан. Бос вас чекає.

Ці слова вартового, холодні та беземоційні, як сталь його зброї, пролунали у повітрі, насиченому загрозою та вагою того, що приховувалось за цими воротами. Хуан кивнув, намагаючись приховати нервове смикання підборіддя. Високий мур, обнесений навколо маєтку Рубена, нагадував периметр в'язниці для тих, хто потрапляв всередину не за власним бажанням. А охоронці з бездушними поглядами були лише першим ланцюгом у системі безпеки, що оповила життя боса італійської наркомафії.

Вартовий що сказав у трубку, отримав коротке затверджуване «так» і, не дивлячись більше на Хуана, жестом запросив увійти. Важкі металеві ворота із глухим лязгом відчинилися лише настільки, щоб пропустити одну людину.

І коли Хуан переступив поріг, його очі відразу розбіглися. Контраст був приголомшливим. Зовні – похмурий, брутальний Лос-Анджелес. Тут же – справжній оазис розкоші, немов шматочок Флоренції перенесли через океан. Перед ним розстилався шикарний сад з ідеально підстриженими кущами бузку та троянд, чиї аромати змішувалися в густому, солодкуватому повітрі. Але головним дивом були не квіти, а статуї. Мармурові, бронзові, дорогі не лише матеріалом, але й роботою, вони височіли серед зелених газонів, немов німі свідки могутності свого господаря. Дорога, вимощена світлим каменем, вела до головного входу, освітлена стилізованими під старовину ліхтарями, які вже починали відгонити наступаючий вечірний присмерк.

Його провели всередину. Хол був ще більш вражаючим: високі стелі, розписи у стилі Мікеланджело, дорогоцінний паркет, що аж відблискував. І посеред усього цього блиску – він. Рубен. Сидів у глибокому кріслі, немов на троні, з важким келихом червоного вина в руці. Поруч, немов живі прикраси, розташувалися дві жінки неймовірної краси. Одна, брюнетка, грала з виноградиною, немов кішечка, друга, блондинка, поглядом, сповненим нудьги, проводила Хуана від дверей до центру кімнати.

– А, Хуан! – голос Рубена був глибоким, обвіяним сигаретним хрипком і неоспорною владою. Він не встав, лише жестом запросив підійти ближче. – Заходь, розслабся. Вино?

– Дякую, – Хуан відчував, як підступність цієї розкоші обплутує його. Він узяв пропонований келих від німого слуги, що з'явився з нізвідки.

– Я радий, що ти прийшов, – Рубен зробив ковток вина, його погляд став цікавим, пронизливим. – Справи йдуть добре. Але є один… дрібний проєкт, який вимагає твоєї участі. Мова про твою сестру. Рохсану.

Хуан зціпив пальці на келиху. Він знав, що це не просто розмова про сім'ю.

– Вона й досі кружляє навколо того Федеріко, – продовжив Рубен, і його тон став холоднішим. – Це непродуктивно. Нам потрібно, щоб ці стосунки набули… офіційного характеру. Швидше.

– Рубен, я не впевнений, чи я можу…

– Можеш, – різко обірвав його бос. Його очі звуженими зіницями впилися в Хуана. – Ти її брат. Вона тебе слухає. Твоє завдання – переконати її. Їхній шлюб – це ключ. Ключ до фірми її коханого. А фірма його батька… вона має стати нашою. Це питання часу, але шлюб значно його прискорить.

Рубен відставив келих і зробив паузу, даючи словам висіти у повітрі, наче отрута.

– А для тебе, мій друже, в мене також є плани. Плани на майбутнє. Ти ж кохаєш Люсію, чи не так?

Ім'я, немов постріл, пройшлося по тілі Хуана. Він кивнув, не знаходячи слів. З дитинства. Їхні сім'ї були партнерами, вони росли разом. А потім трагічна смерть батьків розвела їх по різні боки життя він… він пішов шляхом, який запропонував Рубен.

– Ось бачиш, – Рубен усміхнувся, і в цій усмішці було щось мерзенне. – Допоможи мені, і я допоможу тобі. Ми повернемо тобі твою Люсію. І все, що належало вашим сім'ям, знову буде разом. Під моїм контролем, звісно.

Він підвівся, взяв з бюро чекову книжку і з розмахом, не дивлячись, виписав суму, від якої у Хуана перехопило подих. Він відірвав чек і простягнув йому.

– Це аванс. На твої… витрати. А зараз – розслабся. Ти заслужив.

Рубен обвів поглядом жінок, і його погляд зупинився на блондинці.

– Емма скрасить твій вечір. Вона знає місця, де все організують на найвищому рівні. Готель «Амарант», там працює одна… дуже талановита дівчина. Мія. Скажи, що від мене.

Хуан відчував, як земля пливла з-під ніг. Гроші, погрози, обіцянки минулого та брудне задоволення майбутнього – все це змішалося в отруйний коктейль. Він кивнув, не сміючи заперечити. Він взяв чек, відчуваючи, як папірець палить його пальці.

Біля воріт його вже чекало таксі, викликане кимосі із слуг Рубена. Емма сіла поруч, її парфуми забивали навіть запах квітів з саду. Дорогою вона щось балакала, але Хуан не чув. Він бачив лише відблиски вогнів міста на склі, що розпливалися, немов сльози.

Готель «Амарант» був таким же шикарним і бездушним, як і все, що пов'язувалося з Рубеном. Вони піднялися на ліфті у номер-люкс. Емма дзвонила комусь, замовила шампанське.

А потім у номері з'явилася вона. Мія. Справді прекрасна, з спокійним, відстороненим поглядом професіонала. Емма щось сказала їй на вухо, сміялася, а потім вийшла, залишивши їх удвох.

Хуан стояв посеред розкішної кімнати, стискаючи в кишені той чек. Він дивився на цю дівчину, на широке ліжко, на ікряні тіні за вікном. І відчував лише глибоку, всепоглинаючу порожнечу. Це була не перемога, не задоволення. Це була остання ланка в ланцюзі сьогоднішньої угоди. Ціна, яку він мав заплатити за майбутнє, яке йому нав'язували.

Мія несміливо посміхнулася й зробила крок уперед. Хуан закрив очі. На цьому все має закінчитися. Але він знав – це був лише початок.