Глава 9

Квартира в історичному центрі Флоренції занурилась у присмерк. З вікна лилося тепле золото заходу, освітлюючи невелику вітальню, де стояла Лідія. Скрипка притиснута до плеча, смичок рухався повільно, намагаючись вичавити зі струн сумну, складну мелодію. Але ноти ламалися, звук виходив різким, нерівним. Вона зупинилась, зітхнула глибоко, відчуваючи, як тривога стискає горло.

*"Рохана і Хуан... Привласнити фірму..."* – думки непокоїли її сильніше, ніж невдала гра. Мати, яка працювала помічницею у Федеріко – батька її подруги Лусії – випадково підслухала розмову брата і сестри минулого тижня. Інформація була фрагментарною, але досить зловісною. Лідія не знала, що робити. Сказати Лусії? Але чи можна довіряти випадково підслуханим уривкам? Це могло зруйнувати все.

Вона підвела смичок знову, спробувала почати спочатку. Те саме місце. Фальш. Знову. Вона різко опустила інструмент. Погляд мимоволі звернувся до старовинного годинника на полиці. 16:40. Алі.

Тривога змішалася з хвилюванням. Сьогодні вони мали зустрітися. Біля фонтану на П'яццале Мікеланджело, з видом на місто. Лідія відклала скрипку і підійшла до шафи-купе. Відчинивши дверці, вона зупинилася перед дзеркалом. Що одягнути? Відчуття себе «недостатньою» знову накатило хвилею. Вона перебирала сукні – одну за другою. Червона – занадто смілива? Блакитна – занадто дівоча? Чорна – занадто похмура? Дзеркало відбивало її метушливі рухи, немов знімаючи комедію нерішучесті. Хвилина за хвилиною минала, а вона все стояла перед вибором. Нарешті, з нервовим поштовхом, вона схопила добре сидячі світлі джинси і просту білу шовкову блузку. Класика. Нейтрально. І все одно... він не приїде,– холодна думка промайнула в голові. Вона знала це інтуїтивно, але все ж сподівалася.

17:00. Лідія була вже готова, стоячи біля вхідних дверей. Серце калатало. Вона дивилася на екран телефону – жодних повідомлень, жодних дзвінків. Хвилин через п’ять почала ходити туди-сюди по невеликому коридору, нервово поглядаючи то на двері, то на телефон. Тиша квартири стала нестерпною. О 17:15 надія згасла остаточно. Він не прийде. Знову.

Замість сліз чи гніву прийшла рішучість. Вона мала «план Б». Дістала телефон, знайшла номер.

«Маріє? Привіт! Це Лідія. Ти вільна сьогодні ввечері? Я от думала... концерт Мадонни на стадіоні! Квитки ще є, онлайн купуються миттєво. Не хочеш зірватися? Я заїду за тобою за півгодини?» Голос звучав нарочито бадьоро.

Марія, яку Лідія знала не так давно (вони познайомились у перукарні, де Марія працювала мийницею), відповіла з ентузіазмом. «Так! Офігенно! Я вдома, чекатиму!»

За півгодини таксі під’їхало до скромного будинку на околиці, де мешкала Марія. Дівчина вже чекала на тротуарі перед під’їздом – яскрава, у блискучій кофтинці та ультракороткій спідниці, з нальотом кричущого макіяжу. Вона майже вскочила в машину, випромінюючи енергію.

«Ну що, на шоу!» – вигукнула Марія, і таксі попрямувало до стадіону.

Концерт був потужним вибухом енергії. Музика гуркотіла, світла блискали, натовп ревів. Мадонна, вічна ікона, панувала на сцені. Лідія спочатку відчувала себе сковано, але потужні біти, знайомі пісні та ентузіазм Марії, яка танцювала не зупиняючись, зробили своє. Лідія почала рухатися, вигукувати слова, відпустила напругу дня – і пошуки Алі, і знання про змову Рохани, і невдалу гру на скрипці. На якийсь час вона просто існувала в цьому океані звуку і світла. Дійсно добре провели час.

Коли останні акорди відзвучали і натовп почав розходитися, Марія схопила Лідію за руку, її очі блищали від хвилювання та чогось ще. «Не йди додому ще! Поїхали в одне класне місце! Кафе-клуб неподалік. Там неймовірна атмосфера!»

Лідія, ще під впливом адреналіну від концерту, погодилася. Клуб виявився маленьким, задимленим місцем з темним інтер’єром і гучною техно-музикою. Марія замовила дві яскраві коктейлі. Вони сіли за столик біля стіни. Марія щось швидко надіслала повідомлення в телефон, а потім, нахилившись до Лідії через стіл, щоб перекрити музику, прошепотіла з хитрим посміхом:

«Дивись, що у мене є. Спеціально для такого класного вечора.» Вона непомітно показала маленьку пластикову плівку з двома маленькими рожевими таблетками всередині. «Супер штука. Розслабишся, все буде взаємно класно, світ заіграє новими фарбами. Бери, не пошкодуєш!»

Лідія на мить збентежилась. Вона ніколи не пробувала нічого подібного. Але атмосфера клубу, втома після концерту, емоційна порожнеча після Алі та загальний тиск останніх днів зробили її вразливою. Марія була такою впевненою, такою... знаючою. «Ну... добре. Але тільки одну. Половину?» – несміливо відповіла вона, відчуваючи, як серце знову почало битися частіше, але вже не від радості.

Марія зраділа. «Так, так, половину спочатку! Зараз покажу, що робити.» Вони пішли у жіночу кімнату. Марія вийняла таблетку, поділила її нігтем навпіл (не дуже рівно), і одну половинку протягнула Лідії. «Просто кинь у коктейль, розчиниться. Випий і чекай магії!»

Лідія виконала. Повернувшись до столика, вона ковтнула кілька великих ковтків солодкого, фруктового коктейлю, намагаючись не думати про те, що там тепер плаває.

Ефект настав швидко, але це була не магія. Спочатку з’явився дивний металевий присмак у роті. Потім – хвиля нудоти, така сильна, що Лідії довелося схопитися за край стола. Голова раптом стала важкою, немов налитою свинцем. Музика перетворилася на хаотичний, болячий гуркіт, світла почали розпливатися. Їй стало страшно.

«Марі... мені... погано...» – прохрипіла вона, відчуваючи, як холодний піт виступає на лобі. Її захитало.

Марія, яка вже почала танцювати на місці, раптом зрозуміла серйозність ситуації. Її веселість миттю зникла, замінившись панікою. «Ой, блін! Лідко? Тримайся! Зараз, зараз викличу таксі!»