Глава 4

Лусія ще перебуває під враженням від зустрічі з Хосе. Її тіло пам’ятає тепло його дотиків, але думки вже з Сузі. Легке хвилювання змішується з радістю. Вона стоїть біля калини, мимоволі торкаючись пальцями яскраво-червоних ягід.

Подруга зявляється раптово, немов вириваючись із потоку часу. Одягнена яскраво, навіть трохи зухвало – червона шкіряна куртка, кльошені джинси, міцні чоботи. На обличчі – сліди втоми від дороги, але в очах палає щирий, немовлячий вогник. У руці – невеличкий, вишитий українським орнаментом, тканинний саквояж. Від неї віє енергією життя, трохи грубою, але справжньою, контрастуючи з витонченістю Лусії.

Побачивши подругу, завмирає на мить. Потім радісний крик виривається з грудей: 

- Сузі!Боже мій, це справді ти!

Вона кинулась назустріч, обходячи кущ калини. Сузі кинула свій саквояж на лавку й розплющила обійми. Їхні обійми були міцні, тісні, на межі з больовим. Сузі пахла дорогою – залізом потяга, дощем великого міста, дешевими духами та чимось невимовно рідним – хлібом, травою, димом.

Сузі закричала, трохи сипким від хвилювання голосом, з явним українським акцентом: -Лусько! Малино моя! Виглядаєш... 

Вона відсторонилася, тримаючи Лусію за плечі, уважно оглядаючи її з ніг до голови.

-Виглядаєш краще! Набагато краще, ніж тоді... Вона не договорила, але в очах Лусії блиснуло розуміння. Вони знали. Знали весь біль минулого.

Сльози раптово зашипіли в очах Лусіїї. Не сльози горя, а сльози звільнення, зустрічі. Вона стиснула руки Сузі.

- Дякую, що приїхала. Так потрібно було... побачити тебе. Живу.

Подруга махнула рукою, але в її погляді була ніжність: 

-Та годі! Якби не ти, я б ще в тому потязі з розуму з’їхала. Ну, що стоїмо? Сідай! Розказуй все! Всі подробиці! 

Вона сіла на лавку під кущем калини, потягнула Лусію за собою.

Вони сіли близько. Саня витягла з кишені куртки пачку українських цигарок і запропонувала. Лусія, немов згадавши щось дуже давнє, кивнула. Запах тютюну, змішаний із солодкуватим ароматом калини, створив дивний, пікантний коктейль. Сузі розповідала швидко, емоційно, жартуючи навіть про найстрашніші речі – про тривоги в рідному місті, про довгу, виснажливу дорогу, про те, як сумно залишати рідних. В її словах була правда життя без прикрас, без психологічних захистів, якими так добре навчилася користуватися Лусія.

А вона слухала, зачарована цієї силою, цією прямотою. Вона відчувала, як щось крижане всередині неї починає танути під теплом Сузиного голосу, під її сміливим сміхом.

- А ти... не боїшся? Зовсім? – вирвалося в неї.

Сузі гірко посміхнулася, затягуючись. Дивилася не на Лусію, а кудись у далечінь, на червоні ягоди калини.

-Боюсь, Лусько. Щодня. Так, що аж серце вискакує. Але... 

Вона різко повернула голову, її погляд став прямим, пробивним.

- Але якщо постійно боятися – це вже не життя. Це... очікування смерті. Я вибрала жити. Навіть так. Кожен день. Ось як ця калина. 

Вона вказала пальцем на кущ.

-Її могли витоптати, зламати. А вона – червона, соковита. Жива. От і ми маємо бути такі.

Слова Сузі впали, як камені, у тихий ставок душі Лусії. Вона дивилася на червоні ягоди, на які впало сонячне проміння. 

Червона калина. Символ стійкості, краси серед небезпек, життєвої сили. Символ України. Символ Сузі. І раптом Лусія зрозуміла – це і є назва її книги. Не лише про біль, але про те, що виростає з нього. Про ту живучість, яку вона бачить у Сузі, яку починає відчувати в собі, яку Хосе розбудив у ній своїми дотиками.

Лусія тихо, майже пошепки, але з новою силою в голосі промовила: 

-Ти права, Сузі. Повністю права. І... дякую. Що приїхала. Що ти є. – Вона поклала голову подрузі на плече. Запах тютюну, дороги і Сузинного волосся змішався з ароматом калини. Це був запах життя, справжнього, неідеального, але такого цінного.

Подруга обійняла її за плечі, міцно, по-сестриному.

- Будь сильною, Лусько. Як ця калина. Все буде добре. Побачиш. Ось зараз підемо кудись, з’їмо щось смачне, не те лікарняне пюре! – Вона засміялася, і цей сміх був таким заразливим, що Лусія не змогла стримати посмішку.

Вони сиділи під кущем червоної калини, дві жінки, кожна зі своїм болем і своєю надією, об’єднані дружбою, що пройшла через пекло. Червоний колір ягід немов підкреслював їхню присутність, їхнє "ми тут, ми живі". Ця зустріч була ще одним кроком для Лусії – з лікарняного світу обмежень у світ, де можна знову сміятися, пахнути тютюном і калиною, і вірити в завтрашній день. День, у якому буде місце і для Сузі, і для Хосе, і для власної, нової, міцнішої версії себе самої.

Сусана сиділа на прохолодній кам'яній лавці, затиснувши між долонями паперовий стаканчик з капучино. Аромат свіжої італійської кави змішувався з запахом мокрої після дощу землі та далеким ароматом жасмину. Флоренція, така прекрасна й спокійна, наче іншого світу. Але її думки були далеко.

 Аеропорт. Перші хвилини в безпеці.

Раптовий сміх двох дітей, що гналися один за одним стежкою, прорізав повітря. Цей звук – щасливий, безтурботний – став ключем. Сусана відчула холодний пластик крісла в залі прильотів. За вікном лив дощ, заливаючи світло ліхтарів.Алі сидів навпроти, його обличчя – суміш полегшення й тривоги. "Сусан, ти жива... Дякувати Богу, ти жива". Її власний голос, зламаний, але наполегливий:"Алі... Віталій... Він не вийшов. З того підвалу. Ми... ми трималися разом. Як могли. Його тепло... воно мене гріло. Буквально. Ту зиму... ту прокляту зиму без тепла, без світла... Ми ділилися ковдрою, останнім шматком хліба, страхом у темряві. Це був... холод війни, Алі. Холод, що проморжує до кісток. Але його сміх... його слова... Вони були вогнем. А потім... потім його не стало".