Глава 4: Космічна цариця

Допоможіть... Допоможіть... Допоможіть — це слово лунало усіма мовами. Його чула Селена, чи точніше те, що від неї залишилось. Яскраве сяйво блукало у порожнечі чорної діри, шукаючи допомоги та виходу. І ось одного разу воно знайшло вихід із цієї темної в'язниці. Воно пулею вилетіло з тієї діри, і зупинилось, а через деякий час вибухнуло. Цей вибух створив планету, яка була червоного кольору. В середині вона була схожою на нашу: зелена трава, гори, моря та океани, лише дерева відрізнялись — вони мали червоне листя. Супутник планети теж був схожим на наш. Яскраве сяйво почало літати по цій планеті. Воно створило височенне червоне дерево, з нього вийшли істоти жіночої статі, які були схожими на людей. Через деякий час яскраве сяйво спалахнуло, і з цього сяйва вийшла дуже вродлива жінка з каштановим волоссям, зеленими очима, у червоній сукні та з короною, яка була схожа на промені.

— Я повернулась.

Минали роки, планета розвивалась. Селена була богинею, королевою та матір'ю для жінок цієї планети. Іноді вона задумувалась, як там життя на Землі, бо вона чула крики людей, але не могла з цим нічого вдіяти.

Одного місячного дня, а чому саме місячного — тому що у них не було сонця, лише місяць, Селена прокинулась, одягнула червону сукню та вийшла на балкон свого замку. До неї підбігла служниця.

— Королево, ось ваш капелюх.

Селена взяла з її рук червоний капелюх і відповіла:

— Дякую, — усміхнулась їй.

Служниця поклонилась та пішла. Селена наділа на свою голову капелюх. Потім вона вийшла на подвір'я свого замку. Жінки, які в цей час були там, поклонились їй. Одна жінка на ім'я Лоралі підійшла та сказала:

— Наша червона діва, королева і мати! Ми раді вас бачити у цей місячний день.

— Дякую, я теж вас рада бачити.

— Сьогодні ви прекрасні, як завжди.

Одна жінка з натовпу підняла свою голову догори та скрикнула:

— Що це там, угорі!

Усі підняли свої голови догори та побачили космічний корабель, який завис у повітрі над замком. Тоді засяяло світло, як прожектор, і з цього світла вийшла жінка у білій сукні, з золотим військовим шоломом на голові.

— Афіно, це ти? — запитала Селена.

— Так, це я... Селено, ти потрібна Землі, бо сталося дещо страшне.

— Що саме?

— Я розповім тобі по дорозі до Землі.

Селена глянула на жінок. Лоралі кивнула головою. Селена сіла у космічний корабель, і вони полетіли. Селена бачила неймовірну космічну красу. І почала згадувати ті часи, коли вона безтурботно літала у космосі.

— Афіно, що сталося? Розповідай!

— Люцифер повернувся. Ти знищила його, але не його душу, помсту та лють. Він оголосив війну...

— Він як завжди хотів добитися свого.

— Так, він хотів правити Раєм, але Рай не такий могутній. Ангели прийшли на допомогу до нас, аскатарійців, ще вони просили допомоги у королеви Пекла Сецилії, вона могла б подати руку допомоги, але Ліліт сказала ні. Тому ангели і ми билися проти Люцифера.

— Ви проти нього одного?

— Ні, він створив істот — драконів. Вони могутні створіння, бо створені з його люті. Вони вбили половину ангелів та аскатарійців. Диявол так і не завоював Раю, але завоював Землю. Половину людства внаслідок війни теж було знищено. Люцифер створив собі престол та почав правити на Землі.

— Він ніколи не схаменеться. Його злість була закладена ще в Раю.

4020 рік, Франція. Космічний корабель вже прилетів, він приземлився на тому місці, де створювався портал до Пекла. Селена та Афіна вийшли з корабля. Селена вдихнула на повні груди повітря, але воно не було чистим. Будинки були зруйновані, людей не було. Це була жахлива картина.

— І це майбутнє? А де люди?

— Люди об'єдналися в зграї та ховаються від Диявола та драконів.

— Афіно, ти знаєш, я зробила багато дурниць на цій планеті. Перша — це коли я одружилась з Дияволом, але це було кохання, я не могла нічого з цим вдіяти. Друга і найгірша моя дурниця — це коли я знищила місто Помпеї. Третя моя дурниця — коли я послухала Диявола і вбивала відьом. Четверта — це коли я його не вбила.

— Селено, я знаю, яким було твоє життя на цій планеті, але я вражена, як ти це все вистояла.

— Як ти дізналася, що я жива?

— Селено, мене також створив Всесвіт, ми з тобою сестри. Я відчула, що ти не померла. Коли це все сталося, я полетіла на твої пошуки... А тепер нам потрібно думати, як перемогти Люцифера.

— Я знаю, що робити.

Тоді Селена підлетіла догори, створила яскраве світло у своїх руках, і з землі почали виходити частинки світла. Селена скрикнула:

— Моно, Квітко Миру, повернись!

Після цих слів частинки світла об'єдналися в одне, і це світло перетворилося на жінку. Це була Мона. Селена і вона приземлилися на землю, тоді Мона запитала:

— Навіщо ти мене повернула?

— Давай забудемо наше минуле. Я повернула тебе, бо Люцифер хоче правити планетою і може навіть Всесвітом, і його потрібно зупинити.

— Чому я маю тобі допомагати? Я ж його дружина.

— Моно, він тебе використав так, як колись мене. Зрозумій це, його потрібно зупинити, поки ще не пізно.

Тоді Мона Квітка Миру опустила свою голову вниз та сказала:

— Він навіть не повернув мене до життя, виходить, що я йому більше не потрібна, — вона глянула на Селену. — Я тобі допоможу, Селено, ми знищимо його.

Селена кивнула головою. Мона зайшла всередину космічного корабля.

— Афіно, попіклуйся про неї, а я маю ще справу.

— Гаразд.

Селена усміхнулась Афіні та полетіла, як комета. Вона приземлилася в Італії, у Помпеях. Селена стояла і дивилася на величезний вулкан. Вона чула лише тишу, не було чути співу птахів, крику тварин і голосу людей. Усе ніби завмерло. Небо вкрилося сірими хмарами, рослини були всохшими, наче ґрунт їх більше не приймав, природа наче померла. Але Селена відчула дотик повітря, і тоді на її обличчі намалювалася усмішка. Селена вдихнула та видихнула і промовила закляття: