Епізод сімнадцятий: гіркий присмак слави

Після гучної презентації телефон Ірини не замовкав. Соціальні мережі вибухнули: її обличчя було всюди. Тепер вона не просто «дівчина з оголошення», а нова муза ювелірного дому Болгарних. Але разом із блиском софітів у її життя повернулися тіні, про які вона воліла б забути назавжди.

Наступного ранку, коли Іра вийшла з університету після складної пари з акторської майстерності, вона побачила на лавці знайому постать. Жінка в потертому плащі, яка нервово стискала ручки старої сумки, виглядала чужою серед сучасного скляного фасаду закладу.

— Мамо? — голос Ірини здригнувся.

Жінка підвелася. На її обличчі відбилися роки важкої праці та та сама хронічна незадоволеність життям, від якої Іра втекла шість років тому.

— Ну здрастуй, доню. Бачила тебе по телевізору. Багата стала, знаменита... А батько вдома загинається, ліки дорогі, дах тече. Ти хоч знаєш, як нам там живеться, поки ти тут у діамантах купаєшся?

Серце Ірини стислося від знайомого почуття провини, яке мати вміла майстерно роздмухувати з однієї іскри. — Мамо, я надсилала вам гроші. Щомісяця, з кожної зарплати в магазині... — То були копійки! — перебила вона. — А зараз ми бачимо — ти з мільйонером за ручку ходиш. Невже тобі шкода для рідних батьків декількох тисяч доларів? Нам люди в селі в очі сміються: дочка зірка, а хата розвалюється.

У цей момент до них підійшов чорний автомобіль Богдана. Він вийшов із машини, миттєво зчитавши напружену атмосферу. Його присутність діяла на Іру як холодний компрес на опік.

— Щось сталося? — запитав він, стаючи поруч з Іриною. — Це моя мати, — ледь чутно відповіла дівчина.

Жінка миттєво змінила тон на солодкуватий, намагаючись справити враження на «багатого зятя», але Богдан лише холодно кивнув. Він бачив такий тип людей тисячі разів — тих, хто згадує про спорідненість лише тоді, коли з’являється запах грошей.

Пізніше, сидячи в затишному кафе, Іра не могла піднести до рота навіть шматочок десерту. — Вона хоче грошей, Богдане. Багато грошей. Каже, що я їм винна за те, що вони мене виростили. — Ти нікому нічого не винна, крім себе самої, — спокійно відповів він. — Гроші — це найменше, що я можу дати. Але вони не куплять тобі спокою. Якщо ти даси їм те, що вони просять зараз, вони повертатимуться знову і знову, висмоктуючи з тебе життя.

Але справжній удар чекав на Ірину ввечері. Віктор, брат Богдана, завітав до них із папкою документів. Його обличчя було незвично серйозним.

— Іро, у мене є пропозиція від великого французького агентства. Вони хочуть бачити тебе обличчям своєї нової лінійки парфумів. Це контракт на мільйон, — він зробив паузу. — Але є одна умова. Ти маєш на два роки переїхати до Парижа. Сама. Жодних офіційних стосунків, жодних відволікань. Вони хочуть створити образ «недосяжної мрії».

В кімнаті повисла важка тиша. Іра подивилася на Богдана. В його очах вона побачила боротьбу: він хотів для неї найкращого, хотів, щоб вона сяяла на весь світ, але думка про два роки розлуки була для нього нестерпною.

— Два роки? — перепитала Іра, відчуваючи, як солодкий аромат червоних троянд, що стояли на столі, раптом став задушливим. — Це твій шанс вирватися назавжди, — додав Віктор. — Ти зможеш купити батькам десять будинків і забути про борги як про страшний сон. Ти станеш вільною.

Ірина глянула на Богдана. Він мовчав, даючи їй право вибору. Але чи є свободою життя в золотій клітці Парижа, якщо серце залишається тут, у місті, де вона нарешті навчилася дихати?

Того вечора Іра довго стояла на балконі. Вона згадала голубів, про яких колись говорила Маші. Вони летять за горизонт у пошуках кращого життя, але чи повертаються вони туди, де їх справді чекають? Тепер перед нею стояв найважчий вибір: стати світовою зіркою чи залишитися просто Ірою, яка нарешті знайшла своє кохання.