Епізод чотирнадцятий: ранок, що пахне кавою

Проміння сонця крадькома пробивалося крізь жалюзі, розсипаючись смугами по столу, де залишилася чашка з недопитою кавою.
Іра сиділа біля вікна, обмотавшись тонкою ковдрою, і дивилась, як прокидається місто.
Усе навколо було таким простим, звичайним — але саме в цій простоті вона відчувала спокій.

Телефон завібрував.

Богдан: “Не забудь поснідати. І каву — не на голодний шлунок :)”

Вона посміхнулась. Усе ще дивно — мати когось, хто пам’ятає такі дрібниці.
Раніше її дні починалися з мовчання. Тепер — з тепла.

Вони зустрілися вдень. Богдан привіз каву у термогорнятках і кілька круасанів.
— Я не вмію приходити з порожніми руками, — сказав він.
— Добре, що не з трояндами, — засміялась Іра. — Бо в мене вдома вже цілий сад.
— Тоді наступного разу принесу вазу.

Вони сіли на лавці біля річки. Сонце торкалося води, і відблиски грали на його обличчі.
Іра дивилася на Богдана й ловила кожен жест: як він стискає кришку від кави, як зосереджено дивиться на воду, як трохи нахиляє голову, коли слухає.

— Я не пам’ятаю, коли востаннє було так легко, — тихо сказала вона.
— Мабуть, тому що ми перестали тікати, — відповів він. — Обоє.

Вона кивнула. І справді — поруч із ним не треба було робити вигляд.

Після прогулянки вони зайшли до книгарні. Іра любила ці місця — запах паперу, шелест сторінок, тиша, що схожа на молитву.
Богдан підійшов до полиці з класикою й дістав тонку книгу з потертою обкладинкою.
— “Анна Кареніна”, — прочитав уголос. — Ти любиш Толстого?
— Люблю правду, — усміхнулась вона. — А він писав саме її.

Він довго розглядав її обличчя.
— Знаєш, ти теж трохи як Анна. Але без трагедії. Ти не кидаєшся під поїзд — ти просто йдеш далі.
— І це мене рятує, — відповіла вона.

Увечері вони сиділи на даху — у Богдана був старий будинок, з якого відкривався вид на все місто.
Небо було всіяне зірками, і вітер грався в її волоссі.

— Я міг би звикнути до цього, — сказав він, обіймаючи її плечі.
— До чого?
— До тебе, до цього неба, до тиші, яка не лякає.

Іра нахилилася ближче, поклала голову йому на плече.
— А я вже звикла, — прошепотіла вона.

Коли вони спустилися вниз, на вулицях пахло нічною кавою з кіосків і теплим асфальтом.
Іра йшла поруч, слухала його сміх і думала, що, можливо, щастя — це не велика подія, не феєрверк, не обіцянка.
Це просто мить, коли хочеться зупинитися. І залишитись.