Епізод тринадцятий: під крилом вечора

Вечір прийшов тихо. Не як звичний кінець дня, а як щось живе — тепле, лагідне, що лягає на плечі й заспокоює.
Іра йшла знайомими вулицями, а її думки були сповнені ним — кожна дрібниця, кожна фраза, його сміх, навіть те, як він дивився, коли не знаходив слів.

Її ніби обгорнуло дивне відчуття — не ейфорія, не закоханість, а спокій.
Так буває, коли ти нарешті зустрічаєш людину, з якою не треба бути “зручною”, не треба грати, пояснювати чи тікати.

Ближче до сьомої він написав:

“Вийдеш трохи прогулятись? Я неподалік.”

Іра всміхнулась, узяла пальто й вийшла.

Богдан чекав біля старої бібліотеки — спершись на перила, у чорній куртці, з телефоном у руці. Побачивши її, підняв очі, і в погляді промайнула мить радості.
— Я думав, ти не прийдеш, — сказав він.
— Я теж думала, що не прийду, — зізналась вона, — але ноги самі принесли.

Вони йшли повільно, не поспішаючи. Вулиці потопали в золотавому світлі ліхтарів. Повітря пахло мокрою травою й осіннім теплом.

— Ти часто гуляєш сам? — спитала Іра.
— Так. Мені легше думати, коли навколо тихо.
— І що ти думаєш?
— Про минуле. Про людей, яких загубив. Про те, що не встиг сказати.

Вона глянула на нього — уважно, спокійно.
— А зараз?
— А зараз я не хочу нічого втрачати.

Тиша між ними стала глибшою. Не порожньою, а щільною — як дотик без рук.

Вони дійшли до мосту. Внизу блищала річка, і відбиття ліхтарів тремтіли у воді.
Іра сперлась на поруччя. Богдан став поруч, так близько, що вона відчула його тепло.

— У мене давно не було такого вечора, — сказала вона. — Без поспіху, без метушні. Просто… життя.
— Може, річ не у вечорі, — усміхнувся він. — Може, у тому, з ким ти його проводиш.

Іра відчула, як у грудях щось перевернулось.
Вона боялась цього відчуття, але не могла його зупинити.

Повертаючись додому, вони говорили мало. Але слова вже були не потрібні.
На прощання Богдан зупинився, торкнувся її плеча — легко, ніби питаючи дозволу.
— Можна я тебе обійму?

Іра кивнула.

Його руки обережно лягли на її спину. Не міцно — просто, щиро. І вона відчула, як усе напруження останніх місяців розчиняється в цій простій теплоті.

— Дякую, — прошепотіла вона.
— За що?
— За те, що не питаєш, хто я була вчора.

Богдан усміхнувся і тихо відповів:
— Мене цікавить, ким ти станеш завтра.

Коли Іра залишилася сама, вона ще довго стояла на балконі.
Ніч була м’яка, небо — темне, але не сумне. І десь далеко, у тиші, вона почула свій власний спокій — той, якого не знала роками.

Їй більше не хотілося втекти.
Вперше хотілося залишитись.