Епізод дванадцятий: тепло після дощу

Дощ стих. Місто ніби перевдяглося — чисте, блискуче, спокійне. Асфальт ще вологий, у калюжах відбивались ліхтарі, немов хтось розсипав по землі шматочки світла.

Іра стояла біля вікна, тримаючи чашку кави, і дивилася на це оновлене місто.
На столі, поруч із ноутбуком і невипитим чаєм учорашнього вечора, стояли червоні троянди.
Вони вже трохи зів’яли, але все одно здавались живими. Їхній запах заповнював кімнату — спокійний, але глибокий, як відгомін чогось важливого.

Телефон спалахнув повідомленням.

Богдан: “Я просто хотів, щоб ти посміхнулась.”

Іра довго дивилась на цей рядок.
Просто — і саме тому так сильно.
Їй не хотілося відповідати одразу. Вона взяла одну троянду, піднесла до обличчя, вдихнула аромат і вперше за довгий час усміхнулася.

Вони домовилися зустрітись у кав’ярні на розі. Тій самій, де завжди пахло ваніллю, корицею й чимось домашнім.
Богдан уже чекав — сидів біля вікна, гортав телефон, а коли побачив її, підвівся.

— Привіт, — сказав він просто.
— Привіт, — відповіла вона, і в її голосі теж не було нічого зайвого.

Вони сіли навпроти. Між ними стояла чашка кави, маленький десерт, і тиша, яка не була незручною.
Іра дивилася на його руки — міцні, трохи засмаглі, із кількома подряпинами. Здавалося, ці руки могли захистити.

— Я не знав, чи ти прийдеш, — зізнався Богдан.
— Я теж не знала, — відповіла вона. — Але… хотіла.

Він посміхнувся, і в цій усмішці не було самовпевненості — лише полегшення.
Вони почали говорити. Спершу — про музику. Потім — про фільми, книги, подорожі, дитячі спогади.
Іра сміялася, коли він розповідав, як у школі сплутав вчительку з мамою й подарував їй квіти на 8 березня.

І раптом зрозуміла, що вже давно не сміялася так легко.

Коли кав’ярня спорожніла, а за вікном знову почав накрапати дрібний дощ, вони вийшли надвір.
Повітря було теплим і чистим. Богдан підняв комір куртки, а Іра сховала руки в кишені.

— Тобі не холодно? — спитав він.
— Ні, — усміхнулася вона. — Навпаки.

Вони йшли поруч — без слів, у ритмі дощу.
Іра дивилась на його профіль — спокійний, але трохи втомлений. Було видно, що в ньому є щось недосказане, щось із минулого. Але їй не хотілось зараз копатися в тому.

Їй хотілося просто йти. І знати, що поруч хтось, кому вона не байдужа.

Коли вони зупинилися біля її дому, Богдан довго мовчав.
— Іро… — почав він, ніби боявся злякати тишу. — Я не звик, щоб мені було так добре з кимось.
— А ти не звикай, — тихо відповіла вона. — Просто будь.

Він усміхнувся. Потім простягнув руку — невпевнено, ніби питав дозволу.
Іра не відсунулась. Їхні пальці торкнулись — теплі, справжні, звичайні.

Десь угорі, на даху, стікала вода після дощу.
І в ту мить вона зрозуміла: це не просто зустріч. Це щось, що може залишитись.

Коли він пішов, вона ще довго стояла на порозі, слухаючи, як хлюпає вода під ногами.
А потім підняла голову — і вперше за довгий час їй здалося, що небо посміхається.