Епізод одинадцятий: червоні троянди

Вечір приніс не тільки прохолоду, а й тихий дощ, що повільно стікав по вікнах квартири Ірини. Краплі розбивалися об скло, як маленькі дзвоники, і дівчина, сидячи на підвіконні, дивилася на мокрий асфальт. Її думки плуталися: робота, університет, нові знайомства і відчуття власної непотрібності у великому світі.

— Чому я завжди так хвилююся? — пошепки промовила Ірина, гладячи долонею по холодному скла. — Може, все так і повинно бути…

На столі стояли її нотатки для рекламного проекту, листи, які вона збиралася відправити агентству, і маленький букет червоних троянд — подарунок від Віктора. Вони стояли немов мовчазні свідки її сумнівів і надій.

У цей момент задзвонив телефон. На екрані з’явилося ім’я Маші.
— Привіт, Ірко! — голос подруги був сповнений енергії. — Ти ще живеш чи вже плавно танцюєш у світі реклами та гламурних вечірок?

— Живу, — ледве усміхнулася Ірина. — Танці поки відклала, але іноді здається, що я вже не та, ким хотіла бути…

— Ти завжди будеш ти, — відрізала Маша, не залишаючи шансів на самозневіру. — Навіть якщо весь світ твердитиме, що треба бути кимось іншим. Пам’ятаєш, як ми у першому класі придумували наш театр під партою? Ти завжди була головною актрисою.

Іра сміялася, пригадуючи ті безтурботні дні. І водночас відчувала легкий сум за втраченим дитинством, яке більше не повернути.

— Може, я просто боюся зробити неправильний крок, — зізналася вона. — Боїться втратити себе серед людей, які дивляться на тебе як на картинку.

— Це нормально, Ірко, — Маша відповіла спокійно. — Але пам’ятай: ти завжди можеш повернутися до себе. І до своїх мрій.

Дощ посилився, за вікном з’явилися великі калюжі, а Ірина відчула, як усередині з’являється новий спокій. Світ не перестав бути складним, але тепер вона знала: поки є ті, хто вірить у неї, можна йти вперед.

Іра встала, підійшла до столу і підняла троянди. Їхні яскраво-червоні пелюстки здавалися символом життя, яке продовжується, незважаючи на страхи і сумніви.

— Contra spem spero… — прошепотіла вона, пригадуючи стару латинську фразу. — Сподіваюся всупереч надії.

З першою краплею світла, що пробивалася крізь сіру хмару, Ірина відчула, що її власне життя тільки починає набирати обертів.