Епізод десятий: несподіване продовження

Коридор павільйону був напівтемний, лампи над головою блимали, і кожен крок луною віддавався у стінах. Іра йшла повільно, стискаючи в руках сумку, ще раз прокручуючи у голові сцени, які щойно відзняли. Вона вже майже дійшла до виходу, коли позаду почулися кроки.

— Іро, зачекайте, — тихо промовив знайомий голос.

Вона обернулася. Богдан наздогнав її, тримаючи в руках папку з якимись паперами, але в його погляді не було звичної ділової суворості.

— Ви так швидко зникли… Я подумав, що, можливо, вам варто трохи перепочити. Тут неподалік є кав’ярня, — він зупинився, наче вагаючись, чи не надто різко прозвучала його пропозиція. — Якщо маєте час, звісно.

Іра на мить зам’ялася. Серце знову відгукнулося швидким ритмом, хоча вона намагалася виглядати спокійною.

— Думаю, час знайдеться, — відповіла вона і вперше дозволила собі щиро усміхнутися.

Вони вийшли на вулицю. Нічне місто дихало вогнями вітрин та приглушеним шумом автомобілів. Кав’ярня була за рогом, тепле світло крізь скло обіцяло затишок. Усередині було майже порожньо: кілька пар і самотній відвідувач із ноутбуком.

Богдан відсунув для неї стілець — простий жест, але в ньому було більше уваги, ніж у сотнях робочих фраз. Вони замовили каву, і коли офіціант відійшов, між ними повисла тиша, незвична, але не гнітюча.

— Сьогодні ви… вразили мене, — почав він, вдивляючись у неї. — Не тільки як модель. Ви вмієте бути справжньою, і це рідкість.

Іра відчула, що слова торкнулися глибше, ніж їй хотілося б показати. Вона зробила ковток кави, щоб приховати хвилювання, але тепло від цього простого вечора вже розливалося всередині.

Тиша більше не була порожньою — вона стала простором для чогось нового.