Розділ 3. Стерв’ячі крила

Після того, як Олександр поїхав, дім занурився в дивну, липку тишу. Ірина ходила від кухні до вітальні, намагаючись знайти собі хоч якесь заняття, аби не думати.
Минуло трохи більше години, коли з вулиці долинув звук двигуна. Вона визирнула у вікно — біля воріт зупинилося чорне авто.

З нього вийшла Надія Петрівна — висока, холодна, у дорогому пальті кольору попелу. Кожен її рух нагадував про звичку наказувати, а не просити. Вона впевнено відчинила двері без стуку, наче входила не в чужий дім, а у власні володіння.

— Вітаю вас, Надіє Петрівно, — несміливо сказала Ірина. — Як ваші справи?

— Мої справи тебе не стосуються, зрозуміла? — кинула та, навіть не глянувши. — І взагалі, де тут можна помити руки? У цьому клоповнику фіг щось знайдеш.

— Вам туди, — Ірина показала на двері ліворуч.

Надія Петрівна відчинила двері й застигла. Її обличчя скривилося, мов від неприємного запаху.
— Боже мій... І це ти називаєш ванною? Як у такій дірі можна взагалі проводити час? — вона повернулася до Ірини з ледь помітною посмішкою. — І я ще дозволила своєму синові одружитися на такій... обідраній нещасній, як ти.

— Надіє Петрівно, ви трохи перебільшуєте… вам не здається? — Ірина намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів.

— Я сама знаю, що мені здається, — різко перебила вона. — І знаєш, навіщо я прийшла?

Ірина мовчала, стискаючи пальці, щоб не заплакати.

— Я хочу, щоб ти розірвала з моїм сином. Розлучилася. І якнайшвидше.

Ірина відчула, як земля пішла з-під ніг. Світ закрутився, і останнє, що вона побачила перед тим, як зомліти, — це холодна усмішка Надії Петрівни, схожа на поріз лезом.