(З приватних записів вампірки Ірени)

Наш господар, якого звали Остап, хоч і був невисокого росту, та відзначався величезною доброзичливістю і щирістю. Він не лише приготував нам затишні кімнатки і зручні постелі, але спеціально для мене десь роздобув солідну порцію свіжої донорської крові. Вдосталь наситившись цією смакотою я могла думати лише про спокій та відпочинок, а тому залишивши хлопців за їхніми чоловічими балачками подалася спати.

Тільки-но встигла добратися до свого ліжка та заплющила очі, як відразу ж розпочалися сновидіння. Знову я опинилася в нещодавно баченому уві сні лісі, на тій же самій галявині, неподалік мальовничого озерця і плакучої верби, що росла на бережку цієї невеликої водойми. Вже знайома лісова мавка сиділа зіщулившись під опущеними вітами дерева і буквально тряслася від страху. Переляк був у виразу її обличчя, в проблиску очей, в лихоманному тремтінні тіла.

Спершу я ніяк не могла допетрати що викликало такий приступ жаху у цієї бідолашної істоти. Та вже за мить зрозуміла в чому причин її неспокою, вірніше навіть сказати буде відчула і почула. Атмосфера цього сну дещо відрізнялася від того, що відбувалося минулого разу. Не дзвеніли вже більше дзвінкі переспіви пташок, не носився в повітрі приємний аромат фіалок, навіть сонячні зайчики десь повтікали. Замість них звідкись зовсім неподалік долинав гуркіт якогось механічного приладдя, вітер жбурляв в обличчя сморід бензину та солярки, а понад мовчазними дубами плили чорні хмари ядучого диму.

Побачивши мене мавка простягнула свої маленькі рученята, які міцно стискали жіноче намисто і благально прошепотіла:

– Візьми його і врятуй нас.

– Як вас віднайти і від чого врятувати? – запитала спантеличена я.

– Жолудь тобі підкаже до нас шлях. Тільки поспіши, часу залишилося обмаль.

Дальше видіння почало втрачати свою чіткість, наче на лісову галявину опустилася пелена туману, а незабаром все навколо занурилося в непроглядну темінь. Більше я вже нічого не бачила і не чула.

Прокинулася я аж надвечір, і хоч здається виспалася непогано, та у макітрі гуділо так ніби там поселився цілий рій бджіл. Мої хлопці були вже на ногах, сиділи на кухні та цмулили своє улюблене пиво. Господар садиби подав і мені горнятко з кров’ю, та завше улюблені ласощі чомусь не надто смакували мені в цей момент. З голови не виходило побачене уві сні, та як можна було розтлумачити це сновидіння я найменшого поняття не мала. Навіть порадитися виявилося ні з ким, наставник Вольдемар залишився далеко в дома і навряд чи міг чимось допомогти, а мій колишній коханий ельф взагалі десь зник зі зв’язку. Залишалося тільки надіятися на життєвий досвід приятелів-нишпорок і свою власну кмітливість.

– Щось ти не надто добре виглядаєш, – прокоментував мою понуру зовнішність песиголовець. – Погано спала, чи щось паскудне приснилося?

– Потім розкажу, – неохоче буркнула я, і щоб відвернути увагу від свого незугарного вигляду, запропонувала: – Може перейдемо до тої справи, заради якої власне ми сюди й приїхали?

– А дійсно, – заговорив вовкулак Гельмут. – Остапе, розповіси-но ще раз те що вдень нам вже повідав.

Хазяїн дому приязно всміхнувся і розпочав свою історію з запитання до мене:

– А ви знаєте, пані Ірено, чим славиться наша місцина? Яка велика людина тут народилася й зростала?

В дорозі у мене було вдосталь часу, щоб завдяки Інтернету, скласти собі більш-менш чітку картину про ту країну і її регіон, в який ми подорожували. Здогадувалася я й про те кого зараз має на увазі господар садиби, тож тільки кивнула головою у відповідь, демонструючи свою освіченість.

– Так от, ця надзвичайно талановита жінка була хворобливою з раннього дитинства. Як була ще маленькою то застудилася на Водохреща, відтоді наслідки цієї недуги мордували її тіло все життя, до самої смерті.

– Це загальновідомі факти, – не стрималася я. – Але яке все це має відношення до наших пошуків?

– Не поспішайте, – все так же приязно посміхався Остап. – Це був лише вступ. А от і та історія яку ви ніде не прочитаєте. Подейкують, що ще дівчинкою їй відкрився наш світ магії. Місцина тут, як самі бачите, навіть зараз наповнена чарами і нуртує ворожбою. Тоді ж, більше ста років тому, різноманітних нелюдських створінь навкруги мешкало чимала кількість. З деякими вона познайомилася ще в дитинстві, й приятелювала до років юності, поки не покинула рідне село та не почала мандрувати світом.

Та ще до остаточного від’їзду трапилося дещо незвичайне. Одна із родовитих відьом, в сьомому поколінні, буцім подарувала дівчині своє намисто. Не просте, чаклунське, здатне вгамовувати фізичну біль та зцілювати всілякі тілесні недуги. Такий собі магічний амулет котрий мав підтримувати здоров’я і вберігати бідолаху від різноманітних слабкостей. З яких причин і за які такі заслуги відьма зробила такий щедрий подарунок мені на жаль невідомо. Слухи про це вперто мовчать. Знаю лише, що начебто звалася ця ворожбитська прикраса – Червлені коралі.

– Нічого собі, – тільки й спромоглася сказати я.

– Ото ж бо й воно, – промовив хазяїн садиби. – Як тільки-но Гельмут прислав мені запит чи я щось чув про такі собі коралі, то я відразу ж згадав цю історію.

– Тільки дала вона нам небагато, – сумно зітхнув Христофор. – Ми і досі не відаємо де шукати це кляте намисто.

Тут я знову подумала про сни які бачила і вирішила розказати про них присутнім. Всі слухали мене ледь не з відкритими ротами. Коли ж я закінчила свою розповідь, Гельмут вражено присвиснув і задумливо промовив: