11

Вольдемар знемагав від бездіяльності. Минуло вже кілька днів як вони прилетіли в Київ, але нічого особливого за той час не трапилося. Майже не трапилося, бо в аеропорту очманілий від польоту вампір зі здивуванням зустрів свого давнього приятеля ельфа Домініко. Неперевершений майстер пензля та палітри начебто очікував на прибуття когось іншого, та побачивши старого товариша радісно кинувся в приязні обійми одне одного.

Після дружнього потиску рук та традиційних фраз привітання упир зі здивуванням поцікавився:

– Ти як тут опинився?

– Прибув на виставку робіт одного талановитого художника, яка має незабаром відбутися в цьому місті, – відповів ельф, і собі мелодійним голосом поспитався. – А тебе яким вітром сюди занесло?

– Та є одна справа, – ухильно відповів Вольдемар, і щоб перевести тему розмови запропонував. – Може тебе підкинути в місто?

Дон Педро від такої ініціативи упиря мабуть був не в захваті, та своє невдоволення демон продемонстрував мовчки, лише злегка нахмурив брови.

– Було б непогано, – якусь мить повагавшись відповів Доменіко. – Судячи з усього той кого я мав зустріти, вже сьогодні не прилетить і мені тут вже робити нічого.

– То поїхали, – радісно промовив вампір. – Ти до речі де зупинився?

– В готелі «Верховина».

– Ти ба, який випадковий збіг, – саркастично подав голос дон Педро. – І ми там замовили собі номери.

– Значить нам по дорозі, – Вольдемар вражено відзначив ще одне дивне співпадіння, яких значно побільшало за останній час. – Можливо навіть будемо там сусідами.

Вийшовши з терміналу аеропорту вони швидко прошмигнули в салон чорного кросовера, який на них вже очікував. За кермом сидів один з посіпак демона, непоказний гоблін, що без зайвих запитань зрушив з місця автомобіль і погнав його в сторону міста. Вампір з гіркотою подумав, до чого ж перемінили цей світ, невгамовні люди. Тепер навіть простакуваті гобліни, накинувши на себе легкі чари облудливої личини, можуть спокійнісінько розгулювати їхніми поселеннями. Ні тобі інквізиторів, ні – екзорцистів навкруги, справжній рай для всілякої нечестивої живності.

В готелі виявилося, що їх не те що поселили на одному поверсі, їхні номери виходили на спільний коридор. Дону Педро це чомусь дуже не сподобалося, а Вольдемар навпаки був радий, що матиме поряд хорошого співрозмовника і доброго приятеля. Вампір наче передчував що найближчі дні минатимуть на диво нудно та одноманітно. Демон практично весь час був відсутній, зайнятий наполегливими пошуками магічного артефакту, подробицями яких практично не ділився з упирем. Бачились вони не більше двох-трьох разів за добу, і при цих зустрічах важко було не помітити, що дон Педро стає все більш роздратованим і сердитим.

Щоб даремно не гаяти час і марно не байдикувати Вольдемар з головою занурився у творчість колишньої власниці Червлених коралей. Не маючи більше чим себе зайняти він, не придумав нічого кращого, як взяти та й перечитувати все написане авторкою, що тільки зміг знайти Інтернеті. За такою справою його і знайшов однієї ночі на лавочці в готельному парку Доменіко. З граційною легкістю, притаманною виключно ельфам, художник присів поряд, крадькома глянув на екран планшет розкритого в руках вампіра, та заважати приятелеві не став.

Упир, щоб не виглядати нечемою, відклав свій гаджет собі на коліна і з ностальгією промовив:

– А ми ж з нею зустрічалися колись насправді. Пригадуєш ту ніч у Венеції?

– Ти маєш на увазі це? – і Доменіко кинув головою в сторону планшета. – Звісно пам’ятаю. Я ще загорівся тоді намалювати її портрет.

– І що, вдалося вмовити, намалював?

– Так, – стиха мовив художник.

– Невже? – оторопів вампір. – Де він? Покажеш?

– Не можу, – сумно зітхнув Доменіко. – Клятвено пообіцяв їй, що нікому й ні за яких обставин не покажу свою роботу.

Вольдемар знав, що слово ельфа міцне мов криця, і вже як він в чомусь поклявся, то виконає свою обіцянку чого б це йому не коштувало. Тож не став домагатися від товариша неможливого, а лиш запитав:

– Вона знала хто ти? Ти їй відкрився?

– Так, хоча я й нічого не говорив. Сама якось здогадалася. Мала неймовірне чуття на магію. Не сумніваюся, що й з іншими представниками нашого племені зналася і приятелювала.

– Здогадуюся, – мовив вампір. – Надто реалістично і правдиво вона описала деяких нелюдських істот.

– Велика особистість була, – коротко підсумував розмову Доменіко, і змовницьки підморгнувши запропонував. – Може повернемося в номер і дограємо вчорашню партію в шахи? Там тебе чекає феєричний розгром вже через кілька ходів.

Передбачення досвідченого ельфа справдилися сповна, і Вольдемара не оминула швидка поразка. Зовсім не тому, що упир був таким нетямущим у всіх хитромудрощах гри. Просто сидячи за шахівницею він якнайменше думав про те який хід фігурами буде найкраще зробити і яка хитромудра комбінація відтягне його і так неминучий розгром. Голову вампіра не покидала нещодавня розмова з приятелем, і його слова про те що колишня власниця Червлених коралей мала близькі відносини з деякими чаклунськими істотами. Він ще не міг пояснити чому, та всім фібрами своєї душі відчував, що цей факт стане ключиком до подальших пошуків магічного намиста.