(З приватних записів вампірки Ірени)

Якщо перша частина нашої подорожі була схожа на веселу легковажну розвагу, то друга нагадувала своєрідний випробувальний квест. Перші клопоти розпочалися вже на кордоні з Україною. Місцеві прикордонники чомусь вперто не хотіли пропускати нас на свою територію. Чи то їм не сподобалися наші життєрадісні мармизи, чи викликали якісь підозри мікроавтобус, трейлер і купа всілякого спорядження, чи то може на їхній поганий настрій так вплинула передсвітанкова година.

До сходу денного світила залишалися лічені хвилини, а нас все ще марудили на пропускному пункті, і вовкулака вже почав помітно нервувати. Ніхто з компанії не бажав щоб я потрапила під проміння сонця, але якось швидко вирішити цю проблему здавалося неможливо. Раптом песиголовець ляснув себе долонею по лобі і підтюпцем поспішив до офіцера, що з похмурим виглядом стояв осторонь.

– Трясця! – вирвалося у мене. – Що ж він надумав?

Гельмут виявився догадливішими за мене. Хитро всміхнувшись він заспокійливо промовив:

– А наш друг виявився кмітливішим за нас. Здається зараз він успішно владнає цю неочікувану проблему.

Вовкулак виявився правим на всі сто. Спершу Христофор відвів непривітного прикордонника в сторону, там вони недовго про щось стиха побалакали, і вже за лічені хвилини нам дали дозвіл перетнути кордон. Коли ми віддалилися від пропускного пункту на достатню відповідь Гельмут коротко поцікавився у напарника:

– Скільки дав?

– Не надто багато, – так само лаконічно відповів песиголовець.

– Хлопці, ви про що це? – не стерпіла я.

Перевертень тільки іронічно хмикнув, а Христофор зглянувшись пояснив елементарні, як на його погляд, речі:

– Довелося дати хабаря, щоб пришвидшити вирішення цього питання.

З цією незапланованою затримкою на кордоні, а ще завдяки надзвичайно паскудному стані доріг, ми суттєво вибилися з графіку, і не встигли в запланований мотель до світанку. Довелося мені весь день провести в розжареному від сонця трейлері. Відпочинок вийшов не надто зручний і комфортний, та хлопці не мали й такого. Почергово змінюючи один одного за кермом вони не припиняли нашої подорожі ні на хвилинку.

Як я знала, вони поспішали на зустріч з одним зі своїх місцевих помічників. За словами вовкулаки то був вельми надійний чолов’яга, котрий натякнув що начебто має дані, які повинні нас зацікавити. Мешкав той інформатор в лісистій місцевості яка називалася Полісся, працював у якомусь санаторії «Лісова пісня», і був таким самим перевертнем-напівкровкою що й Гельмут. Власне в цій здравниці вони зустрілися й познайомилися, а завдяки схожим долям потоваришували.

Особисто я не мала нічого проти такого плану хлопців, і на це були свої вагомі причини. Мене все більше і більше дивував і бентежив загадковий жолудь, що не знано яким чином опинився в моїй руці. Тоді, відразу після сну, він видався мені звичайним дубовим плодом, адже ніякої магії або чарів на ньому не було. В цьому я, як колишня відьма, готова була поклястися чим завгодно, бо не відчувала в цій крихітній частинці могутнього дерева навіть дещиці якихось заклять чи ворожби.

Але варто мені було вирушити в подорож, як жолудь почав міняти свою сутність з кожним проїханим нами кілометром. Спочатку, як і належить бути, цей плід мав лискуче-брунатне забарвлення з матовою верхівкою. Та вже незабаром на його поверхні з’явилися ледь помітні повздовжні рожеві смужки. Коли я вперше зауважила це, то навіть подумала, що мені все примарюється. Однак вже до кінця дня неприродний відтінок захопив всю поверхню жолудя перетворившись з рожевого на багряно-червоний. І все це без найменшого натяку на якесь чаклунство, або ж були задіяні такі чудодійні сили, про які я навіть й гадки не мала до цих пір.

Ще через добу плід почав тьмяно світитися. Його сяйво було мерехтливим, переливчастим і чимось нагадувало тріпотіння людського серця. Коли я довго і пильно вдивлялася у мінливі проблиски цього миготіння, то мимоволі з’являлося відчуття, що це своєрідний поклик та дороговказ посланий мені через пророчий сон. Жолудь не лише наполегливо звав мене до якогось місця, він, зміною свого вигляду, давав зрозуміти, що я рухаюся в правильному напрямку. Після перетину кордону, цей незвичайний «маячок» ще й почав грітися у мене за пазухою, то ж ніяких сумнівів у правильності курсу нашої мандрівки я вже не мала.

До призначеного місця рандеву ми добралися далеко за північ. Хоч і були добряче потомлені, та все ж не змогли не віддати належне мальовничим краєвидам які пропливали в світлі фар мікроавтобуса. Місцевість тут була дійсно надзвичайно красивою, а від нескінченних лісів, що темною стіною обрамляли з обох сторін дорогу, так і віяло загадковістю і таємничістю. Атмосфера навколо стала такою, що хочеш-не-хочеш, а твоє природнє єство прокидалося і починало потихеньку невдоволено нуртувати всередині. У мене їх було аж два, тож я сповна відчула всі принади шаленої сутності навернутої у вампіри відьми. Сподіваюся моїм супутникам було значно легше в цьому сенсі, хоча песиголовець якось дивно наїжачився за кермом, а вовкулака незвично притихнув поряд нього.

Біля непримітного з’їзду з головної траси на нас очікував невеличкий, майже іграшковий, автомобільчик. Поряд нього стояв маленький худорлявий чоловічок, більше схожий на лісовика ніж на вовка-перевертня. Помітивши нас він підняв руку на знак привіту, потім спритно прошмигнув у свій непоказний транспорт і почав показувати нам подальшу дорогу. Не минуло й десяти хвилин як ми опинилися на території його садиби, де змогли нарешті розслабитися і гарно відпочити від довгої дороги.