7

Вольдемар не став особливо наполегливо відхрещуватися від прохання Єлизарія. Бачив настільки колишній наставник стурбований і смутний від того, що щойно розповів другові. Вампір лиш слушно зауважив, що у нього немає ніяких здібностей до такої специфічної справи, адже він звичайний упир, а не якийсь досвідчений слідопит. А ще зізнався, що навіть гадки не має з чого розпочинати розшуки цих загадкових Червлених коралей.

На ці слова господар маєтку важко зітхнувши відповів:

– Всі ми час від часу змушені займатися невластивими для нас ділами, і нічого тут вже не вдієш. А те що не маєш навиків для нишпорення то не велика біда. Знайшов тобі хорошого компаньйона і й помічника у цій справі. Він буде виконувати головну розшукову роботу, а ти лише наглядатимеш щоб все було як треба. Зрозумій, надзвичайно важливо щоб артефакт першим знайшов той кому я цілковито довіряю. В твоїй відданості у мене сумнівів немає і на йоту.

– Хто ж стане моїм супутником у цьому ділі? – поцікавився втішений довірою старого друга директор нічного клубу.

– О, ти його прекрасно знаєш, – всміхнувся Єлизарій. – З вас вийде чудова команда, і я переконаний, що ви справитися на відмінно з цим непростим завданням. До речі, з хвилини на хвилину, він має тут появитися. Заодно розповість нам про останні подробиці пошуку намиста, яким вже займається певний час. А поки чекаємо, давай ще по келиху.

Вампір не мав нічого проти того щоб посмакувати ще однією порцією консервованої крові. Упирі не встигли спорожнити свої, вже вдруге щедро наповнені бокали, як ледь чутно скрипнули вхідні двері. Вольдемар обернувся на цей звук і на мить вражено заціпенів від здивування. За кілька кроків від нього стояв живий-неушкоджений, та весело шкірив свої моторошні ікла демон на ймення Педро.

Педро був не тільки старим демоном і хорошим приятелем Вольдемара. У середовищі нелюдей дон Педро (як він сам любив себе називати) сприймався як справжня легенда. Старий шибеник і великий пройдисвіт славився участю в неймовірних кількостях всіляких історій. Якщо слухати самого дона Педро так він був і соратником Колумба, і плавав разом з Магелланом і навіть ледь не запобіг трагічній загибелі Кука. Звичайно, багато з цих оповідань були відвертою брехнею, але який з демонів не захоче прикрасити геройською романтикою свої колишні пригоди? Незаперечним був той факт, що Педро любив подорожувати, насправді багато мандрував і нерідко зникав невідомо куди на цілі десятиліття.

Востаннє вони бачилися більше року тому, коли невгамовний демон навідався в «Місячне сяйво» зі своєю черговою екзотичною подружкою. Дон Педро тоді звернувся до вампіра з прохання дати його супутниці можливість кілька разів виступити в нічному клубі. Вольдемар з радістю погодився, бо дивовижна істота йок-йок насправді була неперевершеною в мистецтві керування звичайною водою.

Відтоді їм зустрічати більше не довелося, а напередодні зникнення Ліліани до упиря дійшла трагічна звістка про загибель давнього приятеля. Безпутній пройдисвіт начебто вкотре встряв в якусь дурнувату суперечку, що закономірно закінчилася кривавою дуеллю. На жаль древньому демону на той раз не пощастило, і його супротивник все ж зумів настромити серце старого шалапута на гостре лезо свого кинджалу.

Чутка про смерть дона Педро неабияк вразила Вольдемара. Хоча вони ніколи й не були надто близькими друзями, але демон завше сприймав вампіра як рівного собі і той відповідав йому взаємністю. Між ними панували та дивна довіра коли ні один не боявся отримати підлий удар в спину від іншого. А це немало значило в теперішньому, такому зрадливому і підступному, світі.

Ще остаточно не вірячи своїм очам, вампір схопився на ноги й стиснувши приятеля в міцних, дружніх обіймах, промовив:

– Живий все таки паскуднику? А мені говорили, що за свої гріхи тебе вже нещодавно пекло поглинуло.

– Та живий, живий я, – реготнув демон мабуть не сподіваючись такої емоційної зустрічі від завше врівноваженого упиря. – Як полюбляють казати люди: «Слухи про мою смерть дещо перебільшені». Та й до пекла мені поки що ранувато, є ще тут деякі незавершені справи.

– То що стало причиною слухів про твою загибель?? – запитав Вольдемар.

Дон Педро відкрив було рота щоб розпочати свою розповідь, та Єлизарій не дав йому змоги вимовити і слова. Суворо нахмурившись господар дому владним тоном промовив:

– Це зараз не на часі. Маємо більш значущіші справи, а тому не будемо баритися з ними. Про колишні подвиги потеревените собі якось іншим разом. Тепер давайте перейдемо до нашого діла. Доне Педро, що можете нового нам повідомити.

Демон невдоволено мугикнув, однак перечити старійшині вампірів не став. Підійшовши впритул до столу, він дістав з під пахви шкіряну теку й почав витягувати з неї документи, супроводжуючи кожен аркуш паперу своїми коментарями:

– Всі ми знаємо, що достовірної інформації про Червлені коралі як кіт наплакав. Ця невідомість обумовлена головним чином тим, що раніше на них просто ніхто не звертав особливої уваги. В нашому світі існує величезна кількість різноманітних артефактів переважна частина яких не становить якоїсь надзвичайної магічної цінності.

Перша згадка про жіноче намисто, зроблене з частинок коралу і наділене чаклунськими властивостями, датується сімнадцятим століттям. Запис про нього, мої посіпаки, віднайшли в реєстрі чарівних амулетів, що знаходиться аж у самій Великій бібліотеці Конгрегації. Там же вдалося роздобути і таку замальовку його зовнішнього вигляду. Ні імені тої майстрині що його створила, ні тим паче які закляття при цьому вона використала на жаль немає. Є лише коротка замітка, що артефакт придатний до цілительства, і може вбирати в себе дещицю магічні сили тої хто його одягає.