(З приватних записів вампірки Ірени)

В майбутню мандрівку я збиралася недовго. Давно вже привчила себе брати в далеку дорогу мінімум найнеобхідніших речей. Незначну кількість зручного, практичного одягу й простої повсякденної білизни, трохи засобів особистої гігієни і дрібку жіночої косметики. Не забула про свою улюблену книгу, яку ніяк не можу дочитати. Все намічене для подорожі помістилося в порівняно невеличку валізу, спакувати яку мені вдалося за якусь годину.

Наставник Вольдемар ще вночі кудись подався по своїх справах, в квартирі було порожньо, тож я не придумала нічого кращого, як лягти й добре виспатися перед скорим від’їздом. Хто ж його знає, що там чекає на мене в незвіданих краях. Можливо навіть нормально перепочити не вдасться. Звичного в таких випадках мандрівного хвилювання чомусь не відчувалося, тож варто було лише добратися до власної постелі, як міцний сон вмить захопив мене в свої тенета.

Однією з граней мого колишнього відьмацького дару було те що сплячи я нерідко бачила дивовижні сновидіння. Не такі сумбурні і хаотичні як ото частенько вночі приходять до звичайних людей. Мої сни були значно чіткіші, яскраво насичені і неймовірно емоційні. Після них завжди залишалося таке відчуття, ніби я насправді пережила все те, що тільки-но спостерігала в дрімотному царстві Морфея.

Сюжети цих моїх сновидінь вражали своєю різноманітністю й барвистістю. То могли бути небачені раніше мною краєвиди, або місця в яких я ніколи не була насправді, чи абсолютно незнайомі мені люди і магічні істоти. Єдине що їх поєднувало так це те, що все виглядало й сприймалося надзвичайно реалістично і правдиво. Запах трави, подих вітру, тепло сонечка, присмак води, тембр голосу і дотик руки були такими ж справжніми як і у повсякденній дійсності.

Після навернення у вампіри такі сни чомусь перестали навідуватися до мене. Я, зізнаюся, неабияк скучала за ними, шкодувала, що не можу хоч на мить ще раз зануритися в цю неймовірну феєрію образів, почуттів і емоцій, дуже боялася, що переставши бути відьмою назавжди втратила можливість знову бачити те, що раніше приносило мені стільки радості і задоволення.

Мої страхи вмить розвіялися, як тільки-но солодка дрімота прийняла мене в свої ніжні обійми. Я знову опинилася в одному зі своїх дивовижних сновидінь. Цього разу мені наснилася простора лісова галявина. Чулися дзвінкі переспіви якоїсь невидимої пташки. В повітрі носився приємний аромат фіалок, які фіолетовим килимом розстелилися під ногами. Непосидючі сонячні зайчики пустотливо бавилися в кронах могутніх дубів, що наче символічні чатові стояли на варті цієї мальовничої місцини.

Посеред галяви виднілася невелика водойма. Маленьке таке озерце, майже все вкрите ряскою та лататтям. Живилося воно від тихоплинного струмочка, який вибігав з гущавини лісу, впадав в озеро, а потім по другім боці витікав і губився в хащах. На березі озерця росла плакуча верба, гілля якої опускалося майже до самої води. В притінку цього дерева непорушно завмерла задумлива постать.

Що це нелюдська істота я збагнула з першого ж погляду. Але хто ж тоді? Пам'ять прудко перебирала всі ймовірні варіанти містичних створінь, про які мені хоч колись доводилося чути. І раптом прийшов інтуїтивний здогад, це ж мабуть лісова русалка, або як її ще називають – мавка. Невисокий, ледь не дитячий, зріст, оголене тіло юної дівчини, довге розпущене волосся смарагдового кольору, зажурений позирк мигдалеподібних очей були доволі переконливим підтвердженням цих моїх припущень.

Передихнувши, я набралася рішучості, зробила кілька кроків в сторону озера й привітно гукнула:

– Привіт!

Мавка підняла свою маленьку голівку, якусь мить уважно мене розглядувала, а потім стиха заговорила. Мова її чимось нагадувала приглушене жебоніння струмка. Вона хоч і була чужинською, однак я чомусь розуміла кожне сказане мені слово.

– Ти навідалася за ними?

– Про що це ти? – неабияк розгубилася я.

– Про Червлені коралі, – таким самим безбарвним дзюркотливим голосом мовила мавка. – Вона попередила мене про твій прихід. Значить наближається й мій час. Ти готова взяти на себе цю ношу?

Я стояла спантеличена щойно почутим й путнього слова не могла сказати у відповідь. Та мавка вочевидь ніяких слів й не очікувала. Вона повільно піднялася зі свого місця, неспішно підійшла до мене впритул, ще раз вивчаючи зазирнула мені просто у вічі. Від її мертв’яно-крижаного погляду холодні дрижаки пробіглися по всьому моєму тілу.

– Тримай, – коротко кинула лісова русалка, і тицьнула мені щось в долонь. – Це приведе тебе до потаємного сховку де вони знаходяться. Тільки спершу переконайся, що маєш достатньо сил прияти цей непростий дар й здатна гідно його використати в подальшому.

І знову я не зуміла нічого сказати мавці. Тепер вже не тільки тому, що була ошелешена від здивування. Просто настирливий телефон дзвінок нахабно проникнувши в мій сон, силоміць вирвав мене з примарних теренів дрімливого царства Морфея.

Сердито лайнувшись, взяла деренчливий апарат і прийняла виклик. В трубці почувся втомлений і водночас стурбований голос наставника:

– У мене з’явилися невідкладні і термінові справи… Буду ними зайнятий деякий час… Поводь себе належно і виконуй всі ті завдання, про які ми домовилися напередодні…

Після цього вампір несподівано перервав зв'язок. Ото й все. Як зрозуміти почуте від Вольдемара я спершу й найменшого поняття не мала. Єдине розумне пояснення, що приходило на здогад так це те, що мій учитель напевне був зараз не один, з якихось причин не міг говорити зі мною прямо, а тому, в такій ось завуальованій формі, підтвердив свою згоду на мою участь в розшуку Червлених коралів.