Червень чекає!

«Червень чекає!»

   Бліде сонце освітлює руїни міста. Знищені майже до фундамента будинки покірливо дивляться самі на себе. Вибиті, подекуди забиті дошками, вікна люб’язно зустрічають промінчики сонця. Ні, це не якийсь мегаполіс чи велеке місто – лише районний центр. Он видно площу, посеред якої стоїть вежа з годинником, що ніколи вже не запрацює, а в тому боці – прекрасний жовтий парк. Вулиці розбиті, завалені цеглою, землею, асфальтом. Подекуди зустрічаються воронки від знарядів, що вибухнули. Скошені верхні поверхи будинків сумують за дахом, який колись закривав житловий будинок від дощу та снігу.

   Полишений дитячий майданчик, за дитячим садком, сам по собі грає зповаленими деревами, які колись давали тінь дітям, що радісно грали тут. Це було зовсім, здається, нещодавно – ще не встигли іграшки знайти своїх господарів, які квапливо побігли додому – грати на вулиці. Ось під гіркою лежить синя поліцейська машинка УАЗ. Біля гойдалок залишені дівочі ляльки, одягнені вже не в кольорові сукні з шовку, а в сірі з пилу. Он лежить під лавою плюшевий ведмедик, щоправда без одного ґудзика-ока. Серед пісочниці розкидані дитячі лопаточки, відерця, грабельки... Усе колись це було кольоровим, приносило велику радість і гучний дитячий сміх серед цього району.

   Дах цього садка весь у дірках – живого місця нема. Яскраві стіни тепер змальовані кульовими отворами. Лікар продовжує тримати медичні прилади, усміхаючись пустому приміщенню роздягальні, заваленим стелею другого поверху. Тут порожньо, і зовсім нікого нема. Лише вітер обережно ходить по коридорам, заглядаючи в кожну кімнату – шукає своїх друзів-дітей.

   Місцева лікарня. Неначе якийсь слон пройшов крізь неї! Такі великі пробиті стіни, що людей з десять пройде! Білі і також покинуті приміщення. У стемнілому ліфті лежать медичні прилади для операцій. Операційна зала – володар страху. Скривавлені бинти лежать купами, безліч різних коробок з медичною позначкою. А на операційному столі лежить медичний одяг, вкритий жовтими лініями. Позаду цього, від дверей, відчинене вікно. Звідси можна було побачити, як щаслива мати і донька йдуть зі своїм батьком-інвалідом, який хоча б буде жити. Приймальне приміщення. Бедлам, безлад, безліч пилу та бруду. Лампи звисають над тріснутою стелею. На столі розкидані медичні картки мешканців міста, які навряд чи відвідають ще колись цю самотню лікарню.

   У центрі міста, поміж брудних руїн, ховається дівчина у червоній сукні з відкритою спиною. Вона – старшокласниця, яка щойно закінчила навчання і отримала бездоганний атестат “На відмінно!” Перед нею відчинилися б будь-які двері елітного вищого навчального закладу. А зараз вона важко дихає, з її носа крапає яскраво-червона кров. Обуглені руки на ліктях, усе тіло тремтить. Босі ноги стікають кров’ю – загубила мамине взуття. Біля дівчини під стінкою лежить чорна сумка, яку знайшла у мертвого солдата. Очі мертво косяться на цю сумку.

   Вона кохала. Щиро, самовіддано і пристрстно, як ніколи не кохала. Він, також випусник-відмінник, кохав її так само, як і вона його. Їхня мрія одружитися і навчатися разом майже здіснилася цього літа. Проте, де він зараз – вона і не знає.

   Дівчина випадково зайшла до бомбосховища, коли побачила, яке пекло там було. Збоку сховища були відкриті масивні залізобетонні двері, а за ними лежали мертві люди. Усі мертві. Їхня шкіра була бліда, а очі косилися на стелю. Чоловіки, жінки, діти, літні люди. Їхні тіла стікали кров’ю. Поранений солдат у противогазі лежав і тримав автомат, а поруч з ним лежала ця сама сумка. Він самотужки вбив усіх місцевих сховища, але лежить поранений. Він вошкається, лежачи на спині, але через декілька хвилин припиняє рухатися взагалі. Злякана дівчина лише підбігла і забрала сумку, сподіваючись, що там будуть медикаменти або їжа.

   Але зараз, коли їй вдалося сховатися у безпечному місці, вона лише скоса дивилася на трохи розстібнуту сумку, у якій лежали пластини тротилу. Судячи з того, що сумка майже порожня, то цей солдат встиг десь залишити запас вибухівки. З карих очей котилися сльози, які миттєво стікали на знищену підлогу.

   Перед її очима виринали батьки, рідна сестриця років п’яти, мешканці будинку, однокласники і коханий. Усі вони оточили її, і стояли, мов живі. Вони посміхаються їй і кличуть за собою. Вибух! Вибух! Ще вибух! Постріли! Вибух! Посипалося скло! Вибух! Вибух! Вуха глохнуть, шалені очі бігають навколо, намагаючись щось зрозуміти! Вибух! Вибух! Руйнується дах! Зриває дерева! Летить земля! Вибух! Нікого нема! Вибух! Тиша… Тиша? Так, тиша… Навколо нікого нема… Порожні вулиці… Палихаючі машини і будинки… Тиша… Тиша…

   Розплющує очі і шалено коле її серце, кров продовжує стікати з носа.

   – Будь проклята ця війна! – засміялася шалено вона поміж руїн одна.

   Заплющує очі. Течуть сльози. Виринає з темряви сестра і кличе до себе, каже, що батьки вечерю готують. Посміхаючись, дівчина протягує руку своїй сестриці, сподіваючись, що це лише жахливий сон. Але замість вечері вона знову стоїть біля бомбосховища, поміж цих трупів. Бачить їхні мертві очі, що дивляться у блакить. Крик! Розплющила очі – заплакала… Згорнулася калачиком і вмилася своїми гіркими сльозами, проклинаючи війну і людей, що влаштовують такі страхіття для зовсім невинних і мирних мешканців.

   По місту лежать листівки з ядерним позначенням. Білосніжні аркуші лежать самі, поміж сірих і знесилених вулиць. Брудна червона сукня плакала разом зі своєю господаркою, яка змогла пережити жахіття обстрілів, а зараз вона, скривавлена, знесилена, бачила ще гірші жахіття – настільки потворних людей. Бліді руки витирали заплакані очі і кривавий ніс. Руїни. Гробова тиша. Нічого і нікого не чути. Тут так спокійно, немов усі сплять. Так, сплять, але вічним сном. Дівчина знову подивилася на сумку, підтягнула її до себе.