Історія третя (Андрій, 2009 рік)

Йшов додому після зміни. Біля під’їзду оголошення нові наклеїли. Побачив би, хто клеїть — руки би повідривав.

На кольоровому клапті паперу написано: «Відстригаємо. Витинаємо волосся з голови, стрижемо. Даруємо перевтілення та новість. Телефонуй»‎. Ножиці намальовано. Сміється молода дівка. І номер.

Афіша нормальна, але чимось відрізнялась від іншої реклами на стовпах. Сильно яскрава.

Важка голова після нічної праці, та ще й пара прийнятих склянок не дали мені тоді задуматися. Я просто зірвав гладкий папір, пішов додому.

Почав я сивіти після тридцяти, тому стрижуся часто, щоб нормально виглядати. Бо ще й лисина лізе.

Коли відіспався — набрав той номер. Ясність думок так і не вернулася, ще й похмілля довбало. Видно, палений спирт знову попався.

Де б ти не купував бухло у Чернівцях, чи це елітні магази, чи будки-розливайки, однаково ризикуєш отруїтися.

Набрав. Гудків не було, відразу автовідповідач. Неприємний голос, бо воно ж як — або чоловік завжди балакає, або жінка. Це ж було щось середнє. Зі статтю ніби не визначилося. І чути погано.

Воно мені тарабанить, підказує натиснути одиницю, якщо я вже був на процедурі та потребую консультації. Двійку, якщо хочу записатися на оголення черепа разом зі змиванням. Прямо такими словами й завернуло.

Я не став чекати варіантів для інших чисел. Клацнув по двійці.

Щось модне, сучасне, подумав я.

Але дико звучало.

Перший дзвіночок.

Це були часи, коли ще не почали відкриватися барбер-шопи. Жінка, яка мене стригла, виїхала з країни, а іншу таку я поки не знайшов. Мамка мене вже не могла стригти, у неї атеросклероз. Того я і відважився так подзвонити.

Почув адресу. Недалеко тут, на Комарова. Голос обіцяв комлексну процедуру за шістдесят п’ять гривень.

От так завжди у нас народ: хоче зекономити, надіється, що задниця пронесе. А в результаті платить забагато.

Той будинок — як складений баян. Ніколи не бачив, аби хата витягувалася з іншої хати, лізла ніби довгий хробак із під’їздів і вікон. Я багато років у Чернівцях, мільйон разів так проходив по Комарова, а не звертав уваги на дім 71ж.

Він же ніби як перед носом… Взагалі, його дивну форму можна замітити лише з внутрішнього подвір’я; бо дивишся з дороги, чи навіть з Головної вулиці – нічого схожого не побачиш.

Потрібний під’їзд ледве знайшов. Потягнувся до дверей — а звідти виходить лисий мужик у діловому костюмі. Підшите лахміття, затерте з усіх боків. Навіть я таке не ношу, розумієш? Ніколи!

— Це ви, напевно, до нас на процедуру на шосту записані? — питає він, усмішку тисне на всі зуби.

— Стригтися, ну.

Тисне руку. На пальцях тюремні наколки.

— Вас не бачив раніше. Вперше будете?

Дивується. Долоню не відпускає.

— У вас ніколи ще не стригся. Оголошення прочитав біля дому.

— Оголошення? А, ну так. Недавно рекламку запустили. Олена переважно працює з постійними клієнтами… Ну, маю надію, залишитеся задоволені. Ідемо.

Зайшли до будинку. У під’їзді — темно. Але бачу, що стіни обліплені воском, чи медом. Двері на першому поверсі залиті цим знизу до верху.

Пахне свічками якимось. Я роззирався.

— Нам на другий поверх. А це просто віск — сказав Лисий. Обігнав мене хутко.

На другому поверсі він відчинив двері до квартири:

— Майстриня зараз звільниться, зачекайте п’ять хвилин на дивані.

Голова як гарбуз, бляха, нічо доброго за поглядом нема. Я пройшов до маленької кімнатки, сів.

Лисий вийшов. Вернувся швидко з великим горням:

— Перший раз, кажете. Трішки запустили себе. Ну нічого. Я, наприклад, теж скоро вичищуватися буду. Так. Ось вам чай, пийте поки.

— Так а що вам стригти? — спитав я. Пальцем себе по маківці постукав, так натякнув на його лисину.

Мужик нічого не відповів. Дивно гмикнув, ніби я сказав щось недоцільне.

Ну а від чаю я не відмовився, тому що мене сушило.

— Пийте-пийте. У вас перший раз буде в Оленки — вона дбайливо все зробить, не хвилюйтеся.

Ковтнув трав’яне пійло. Мужик той вийшов.

З дивану я розглядав узори на гівняних дешевих шпалерах. І я замітив на стіні рамки. Як для фоток, чи картин. Але всередині там не було зображень, а були нігті. Гострі, довгі, короткі. Різні кольори. По три, по чотири. До деяких приклеєне лезо. Бритви якісь, щіточки, гачки…

Вузькі ножиці, на кінці яких — знову нігті. Неприємно воно виглядало.

Ще подумав, що мало як зараз молоді собі хати прикрашають? Мода, стиль… Це ще одна деталь, яку моя хмільна башка тоді не сприйняла правильно.

У квартирі тихо. Чую лиш скрипіння паркету в тій кімнаті через двері. Ножиці клацають.

Повністю закутана у шалю жінка вийшла звідти десь через пару хвилин. Все обличчя у тканині, вата висить. Клапоть бинта якось закрутився прямо з ока. І спиртягою несе. Як технічною, зрозумів?

Мадама ця швидко пішла до коридору, а там лисий вже чекав. Щось тихо балакав їй.

З коридору я почув до себе:

— А ви заходьте, шановний, ваша черга.

Ну я йду до другої кімнати, посеред неї стоїть вона. Худа й висока. На пальцях — накладні нігті. Чорне волосся майже повисає на байдужі очі. Гострі плечі впираються у чорну тканину.

Привітався. Мовчить. Киває на крісло. Не кліпає. З вигляду — нормальна, а як придивишся, то сіпнешся всередині. Така легенька усмішка в неї була, знаєш… Як суперклеєм прикріпили.