Історія друга (від М.К., 2014 рік)

Психологія не одразу дає заробіток. Це довгий шлях для молодого фахівця.

Я тоді перейшов на четвертий курс. Влаштувався до школи у Ленківцях, трохи за Чернівцями. На пів ставки. Єдина школа, де знайшлося вільне місце для практичного психолога.

Казали, що жінка, яка тут працювала до мене, померла в наслідок важкого захворювання. Мені дістався її кабінет та кілька товстих папок із матеріалами. Методики різні, тестування…

Завантаженість у мене була не те щоб велика: години дві-три на день я проводив тренінги для старшокласників, іноді — підміняв когось із учителів. Зі школярами я спільну мову знайшов відносно легко. А от із колективом — ні.

Кожного дня доводилося важко добиратися. Година на автобусі, потім ще від зупинки йти порожніми вулицями. Мені не подобалось, як місцеві дивляться. У вікнах стоять. Відчувалося це непривітно.

Бувало, зайду до вчительської — так усі замовкають, кидають косі погляди. Спочатку я до цього ставився нейтрально. Новачків ніде не люблять, особливо в бюджетних організаціях.

Все було спокійно лишень у вересні. А потім почалися дивні святкування, особливі заходи у школі. День Рівноводдя, П’ятниця останньої хвилі, Болотяні вечорниці…

Вони розвішували плакати в коридорах. Директор завжди запрошував мене прийти. З ним, власне, ми добре спілкувалися. З ним, і ще з однією молодою вчителькою. Вона теж не була місцевою.

Один такий захід я відвідав на початку жовтня. Ніби зараз перед очима: посеред спортзалу стоїть обліплена фольгою куля. Дорослі й малі водять хороводи, співають щось незрозуміле. Наче як народні, українські пісні. А я ні слова не розібрав. Це складно пояснити, відчувалось так, ніби знайомі звуки зліпили до купи. Але без сенсу і зв’язку.

На верхівку кулі хтось приклеїв целофановий пакет з намулом. І з пакета того – текло донизу. Нікого це не хвилювало. Дітлахи кружляли в танці, ловлячи те рідке болото долонями.

Пізніше, звісно, я зрозумів, що місцеві водойми мали сакральне значення для Ленківців.

Директор плескав мене по спині, мовляв, втягуйся, не віддаляйся від людей. Ми тут віруємо у старі традиції, не треба, мовляв, відкидати нас.

Тривожно мені було й на батьківських зборах. Приходили звичайні собі люди, молоді та не дуже. Одяг звичайний, розмови звичайні… А ґулі на голові? А лоб, що лущиться у батьків? Зіниці відблискують, як при застуді. Нездорові каламутні очі.

Ближче до листопада я почав це помічати й у деяких учнів. У кожному класі були ті, хто постійно шкрябав собі голову. Так на підлозі у коридорах я бачив все більше товстих шматків шкіри.

Ніхто крім мене на це не зважав. А медсестра сказала, що то — осінь, алергії. Дерматит у когось; все нормально.

Меню у шкільних обідах майже завжди складалося з недосоленої та дуже недовареної риби. Жовто-зелені рибини накладали усім безкоштовно, від першачків і до завуча. Я намагався не кривити обличчям, потім ще пів дня мене нудило. Тобто я досить швидко перейшов на домашню їжу з собою у контейнері.

Чай місцевий постійно гуснув у мене між зубами. Вода нездорова, завжди з якимось осадом. Навіть коли помив руки, потім до вечора якимось намулом тхне. Тому термос я теж тільки вдома наповнював.

Учні ніколи не конфліктували між собою в школі. І до цього досвіду, і після я ніколи не бачив настільки дружнього колективу. Мені б, як психологу, тішитися з цього — а воно непокоїло.

Коли вдарили перші морози, директор оголосив траур. Озеро, мовляв, замерзло, для води це погано. Тужити будемо до весни, поки лід не зійде. До того — жодної музики, чи гучних святкувань. Навіть новорічних.

Бувало, я розпочинав бесіду з тією молодою вчителькою. Поводилась вона прихильно, але віджартовувалася завжди, переводила тему. Повторювала, що Ленківці потрібно пізнати ближче до того, як робити передчасні висновки.

— У тебе обличчя складне, думаєш багато дурного. Будь простіше, ніхто тобі тут не ворог.

І довго дивиться потім як на дитину, яка не розуміє чогось простого. Дратувала цим.

Взимку добиратися до школи й назад стало взагалі нестерпно. На автобус я чекав хвилин двацять-тридцять замість десяти, як раніше. Сесія, навчання, потрібно готувати дипломну — я почав думати про звільнення.

На той момент мене вже добряче закидували додатковими справами, як от чергування після уроків. Це не входило до моїх обов’язків, однак я не став відмовляти директору. Він хоча б інколи запитував, як я? Що я? Більшість колег навіть віталися зі мною крізь зуби.

Дратували вони мене цим.

— Колеги, якщо ми хочемо вижити у мінливому світі сучасності, то мусимо бути відкритими для молоді! Приймати, направляти! — казав директор на черговій педраді, поглядаючи на мене з під прямокутних окулярів.

Інші кивали, погоджуючись. Однак це — не словах…

Того вечора, коли все сталося, я залишився у школі сам. Чергував. Прогулювався порожніми коридорами та почував себе вкрай незатишно.

Надто широкі вікна, які взагалі нічим застелити, надто голі дерева надворі, і як тут як на долоні.

За невеликим пагорбом одразу кладовище. Якщо придитивися — можна побачити верхівки хрестів.

Цілком спокійний настрій почав розхитуватись тривогою, а потім і страхом.

Я пив чай, грався телефоном. Камер відеонагляду у школі не було, тому я вирішив подосліджувати будівлю. Коли мозок зайнятий чимось — менше тривожиться.

Зайшов до вчительскої, ключі від якої зараз теж були у мене. Перелистував класні журнали, методички.