Історія перша (Наталя, 1998 рік)

У нас район був спокійний, але скільки себе пам’ятаю, навесні пропадали діти. Стовпи завжди обвішані тими оголошеннями, воно і досі моторошно згадувати.

Мама ще змалку привчила весь час у полі зору бути, не забавлятися надворі.

А як я поступила до університету, старшою стала — то й наче як і випадків тих злих поменшало.

Був квітень, я верталась від подруги, ми трохи засиділись. Відмітили День Народження, а мені через проспект перейти, пару будинків минути, щоб дійти додому. То ж рідні місця.

Спокійно переходжу вулицю, а людей як на зло нема взагалі. От щезли, і все. Каблуки мої цокають, аж саму напружує. Та ще й Віталік мій на грип захворів, лежить вдома. Тому я була сама.

Ну що, буду я батьків турбувати? Маму та й тата?..

Майже дійшла до тротуару, і тут чую — плач дитини у темноті. Якраз там, де арка між будинками. Туди ж і мені треба…

З арки виходить жінка. Крокує криво, ноги підгинає так. Візок штовхає з дитиною перед себе.

Ну, думаю, інвалід, або щось таке. А дитина плаче, заходиться слізьми! Мене пройняло, бо ж ми з Віталіком якраз про дитятко говорили недавно. Що було б добре вже народити своє.

Я без задньої думки підійшла, питаю, чи треба поміч? Чи все добре з малям?

Вона голову поверне у шапці – а там деревина замість обличчя! Побілене вапном гладеньке дерево, та ще й бруньки стирчать зелені. Я то запам’ятала дуже добре.

Від страху не змогла ні закричати, ні побігти. А воно підіймає викривлені гілки, на які сіру куртку натягнуто. Тук-тук-тук-тук, швидко, як дятел довбе. Такий звук йшов. Посередині відкрилося дупло, ну чисто рот без зубів.

І тут чую, як хтось вибігає слідом. З повної теміні показується чоловік, щось мені кричить. У руці у нього – топірець. Він підбіг та гепнув цю деревину зверху. Воно впало на тротуар, затремтіло, зашипіло ніби кущ на вітру.

Візочок ледь не перевернувся, бо одна з гілок за нього зачепилася. Я автоматично до каляски з малям кинулась, змогла ноги від землі віддерти.

— Стій! — волає той дядько, то я і завмерла.

Дитинка перестала плакати. Дивиться на мене. Вся у листі та малих гілках, у бруді.

— Ти хто? Ти одна з них? Що тут робиш?!

Чоловік ще раз вдарив дерево в одязі. Розтріскалось. Заспокоїлось. Тут я й нажахалася найдужче, бо мені здалося, що зараз попрощаюся з життям. Що зараз він і мене по голові.

— Ні-ні, я… Додому йду… Я тут… Я…

— Облиш дівча, Дімо! — за чоловіком з’явилася дівчина. Трохи старша ніж я тоді – Жива вона, жива! Хіба не бачиш?

Підійшла. Спершу на дитину глянула, потім на мене. Очі в очі. За плече бере м’яко:

— Тебе як звуть?

— Н-наталя.

— Наталочко, ти тут вечером не ходи. Зараз весна, дерев’яні лізуть. Можеш під руку потрапити.

— Ааа..? — Очима кліпаю та й погляд переводжу то на лютого дядька, то на візок.

— Ти дітей маєш?

— Ні…

— Ми з сусідами тут пильнуємо. Дерев’яні дітей забирають!

Вони більше нічого не пояснили. Далі дівчина взяла до рук дитятко та витрясла середину візка. На троутар, пам’ятаю, окрім сміття випало ще щось подібне на дерев’яну статуетку.

Як дитинка.

Коли це сталося, дерев’яне ЩОСЬ на землі застукало, забриніло.

І тоді мужик ще раз вдарив сокирою, розділивши те на дві частини. Потекло густе, мабуть, живиця. А чоловік ті дві розрубані частини собі на спину закинув. Так вони й пішли назад до темної арки, звідки всі й з’явилися.

До самого дому я йшла на твердих ногах, а потім ще годину коліна розігнути не могла. Спеціально оминула будинки там поряд, і йти прийшлося значно довше, ніз завжди.

Нікому не розказувала про цей випадок. Мама у мене страшенно чутлива, а Віталік пальцем біля скроні покрутив би. Він до самої смерті черствим був, ти ж знаєш. Каменюка.

І що то було насправді, що я бачила?..

Нічого схожого я ніколи не чула ні у нас в районі, ні у місті. Казали тільки люди, що маніяк підманює дітей. От тільки не знайшли викрадача, а вже пройшло багато років.

Воно мене непокоїть. Не постійно, але думаю. З одного боку, може в інтернеті зараз би щось знайшла. А з іншого – не хочу навіть лізти.

Тому на дерева я звертаю увагу з тих пір. Буває, вийду з роботи, бачу, як старий дуб, або горіх без вітру хитається. Витягне гілки і дивиться недобре.

Я ж звідкись знаю, що дерев’яні якщо насправді живуть, то на мене мають злість. Мабуть, того, що я побачила. А не мала.

Парки й ліси я оминаю завжди.

Діти й справді зникали у масиві, що виріс між колишніми вулицями Стасюка та Червоноармійською.

Чи бували ви там колись?

Коли Наталя вкотре розповідала про той вечір — у неї тремтіли пальці. Стійка, досвідчена нотаріус, яку побоювалися серйозні люди, тихим голосом перепитувала у мене. Як це давно біля будівлі тут росте липа?

У Чернівцях багато дерев. Інколи справді здається, що вони живі. Рухаються в напрямку до мене, коли, наприклад, я прогулююся парком Шевченка.

Перекривлені від злоби на людей морди — я, звісно, міг розгледіти на деревині. Однак рослини зі мною не говорили ніколи.