Розділ 8. Ілюзії у стосунках

Ми всі живемо у світі, де майже ніколи не бачимо реальність такою, якою вона є насправді. Ми бачимо її крізь призму власного досвіду, настрою, болю, сподівань і страхів. Ця призма формує наше сприйняття — іноді дуже тонко, майже непомітно. Саме тому один і той самий день для двох людей може бути зовсім різним. Один побачить у ньому нові можливості, інший — втому й розчарування.

Ці викривлення — наші ілюзії. Вони не завжди шкідливі. Іноді вони нас захищають, іноді — надихають, але часто заважають нам бачити правду про себе, інших і те, що відбувається навколо.

Особливо це проявляється у стосунках. Саме тут ми найчастіше потрапляємо в емоційні пастки: очікуємо від інших того, чого вони не можуть чи не хочуть дати, ображаємося, коли нас не розуміють, рятуємо, коли ніхто не просив, або дозволяємо себе знецінювати, бо не вміємо сказати «ні».

Цей розділ — не про ілюзії як філософське поняття. Він про те, як наші внутрішні спотворення впливають на взаємодію з іншими людьми. І головне — як почати будувати здорові, зрілі стосунки, у яких є місце повазі, чесності, а не ролям жертви, рятівника чи агресора.

Можливо, впізнаєш себе в якомусь прикладі. Можливо, побачиш знайомі ситуації під новим кутом. А, можливо, цей розділ стане маленьким, але важливим кроком до зміцнення стосунків — насамперед із собою.

Почнемо з того, що кожен із нас сприймає світ крізь власну призму. Наприклад, якщо ти чутлива людина, а дорога тобі особа чинить щось, що суперечить твоїм уявленням про прийнятне — це болить. Хтось більш прагматичний, хтось емоційний, хтось пригнічений або виснажений.

Навіть один і той самий фільм, який усі дивляться разом у кінотеатрі, може викликати різні реакції: хтось плакатиме, а інший скаже — «нісенітниця».

Так само і з нашим життям. Щодня ми проживаємо свої ілюзії. Чому саме ілюзії? Бо сприймаємо події не ізольовано, а через комплекс зовнішніх і внутрішніх факторів. Впливає все: країна, в якій ми живемо, її соціально-економічна ситуація, регіон, погода, час доби, настрій, емоційний стан, атмосфера вдома, наявність хвороб у близьких, турботи про дітей, домашніх улюбленців і багато іншого. Усе це разом формує наше сприйняття реальності.

Проте ми дорослі й з часом вчимося адаптуватися до нових умов. Розуміємо, що дощ чи вітер — не причина пропускати роботу, скасовувати зустріч чи відмовлятися від прогулянки.

Ми настільки звикаємо долати перешкоди, що сприймаємо це як щось буденне, природне, нормальне.

А ще — невдачі. Ми проживаємо їх кожен по-своєму, але зазвичай рухаємося далі.

Та постає запитання: а як саме — далі?

Кожна нова перешкода — велика чи незначна — з часом робить нас стійкішими. Ми стаємо «твердошкірими», одягаємо броню досвіду. Це допомагає вистояти, але…

Ми менше реагуємо на дрібні труднощі, та водночас — менше помічаємо маленькі радощі.

Можна сказати: «Це баланс. Позитив і негатив урівноважуються. Я в дзені».

Якщо вам добре у такому стані — прекрасно.

Ця книга — не збірка порад і не набір рецептів. Тут не буде нав’язування чужої волі.

Але важливо навчитися помічати свої емоції, проживати їх усвідомлено, щоб не втратити здатність радіти життю.

Навчитися бачити у кожній ситуації урок. Навіть якщо вона була неприємною, варто чесно вивчити її, відокремити свої емоції від чужих, власні думки — від нав’язаних, свої потреби — від очікувань інших.

Наприклад, якщо стався конфлікт із хорошим другом — він відчувається значно болісніше, ніж із малознайомою людиною. Але що це говорить про вас?

Варто спитати себе: Хто я в цих стосунках?

– Жертва?
Якщо ви без роздумів йдете на допомогу, навіть коли не маєте ні часу, ні ресурсу — можливо, ви в ролі жертви. Подумайте: вам зручно так жити? Що це говорить про вас? Можливо, ви не вмієте встановлювати межі, недостатньо себе цінуєте. Тоді ця ситуація — цінний сигнал. Подякуйте їй і зробіть висновки.

– Рятівник?
Якщо ви намагаєтесь допомогти навіть тоді, коли вас не просять, дзвоните, контролюєте, радите, бо «вже проходили це» або «краще знаєте» — ви, ймовірно, рятівник. А рятівник дуже близький до агресора. Якщо ваш друг у відповідь різко зреагував, накричав, звинуватив вас у всіх бідах — це теж урок. Що він показує? Те, що ви порушили чужі межі, бо не усвідомили власних. Така поведінка також йде з нелюбові до себе.

Після аналізу ситуації важливо зберігати м’які, але чіткі кордони. Правило «дожени і врятуй» не працює. Якщо ваша порада не сприймається — час для неї ще не настав. Варто це прийняти. Адже вислів «мудрий вчиться на чужих помилках» — це теж ілюзія. Людина навчається лише тоді, коли сама проживає ситуацію.

– Агресор?
Інколи агресія маскується під дружність. Наприклад, якщо ви вважаєте, що подруга повинна вислухати вас у будь-який час доби, піти з вами на каву, допомогти лише тому, що ви «завжди допомагаєте їй» — це вже контроль.

Якщо людина, щоб вас не образити, погоджується, не маючи на це ресурсу — вона автоматично стає жертвою. А ви — агресором, хоча зовні це виглядає як дружба.

У деяких книгах це називають «позицією дитини та батька». Жертва — це дитина. Рятівник і агресор — це батьки.

І постає питання: Як вийти з цього трикутника?

Адже коли ви підлаштовуєтесь — стаєте жертвою. Коли порушуєте дозволені кордони — виглядаєте агресором. Коли допомагаєте без запиту — рятівником. Але всі ці ролі — деструктивні. Вони не мають нічого спільного з дорослістю.

Бути дорослим — означає усвідомити свою цінність, поважати себе й інших, мати чітке відчуття меж і відповідальності.

Це — якісно інший рівень взаємин: дружніх, сімейних, професійних. Це — партнерство.

Ознаки зрілої, “дорослої” позиції:

• Поважати особисті кордони.
• Не нав’язувати порад, а пропонувати допомогу лише за згодою.
• Вміти вислухати, не засуджуючи.
• Не оцінювати особистість людини, лише її дії.
• Не приклеювати ярликів («інфантильна», «боязка») — навіть такі слова можуть глибоко ранити.
• Розділяти вчинок і людину: не «ти тупа», а «твоє рішення в тій ситуації було невдалим».
• Спокійно сприймати відмову або іншу точку зору.