Дача. Розлогий садок своїм віттям тягнеться до неба, чарує ароматами, соковитими плодами. Манять до себе кущі смородини та шпоришу, обтяжені гілками яблуні тягнуться до землі. Колись вона читала в книзі, яку їй вручили нав’язливі свідки Єгови про райський сад, де жили Адам і Єва. От саме таким, як на дачі вона уявляла той дивний сад: родючий, соковитий, багатий. Через багато років згадуватиме той сад, і дачу з якимось сумом, тугою, сама не вірячи таким почуттям. Але зараз їй трішки більше ніж шість, цієї осені має йти до школи, а перед тим така нудна праця біля прекрасної дачі! Адже ці дарунки природи потребують постійного догляду, а надто вкінці літа, коли достиглі плоди під землею та на деревах просяться до рук.
Мусили копати картоплю. Як тільки відчували подих кінця літа у повітрі, всі – і дорослі, і малі, і старі виходили на свої городи на щорічне свято картоплі. Вдягнувши свій «найсвятковіший» одяг земляного кольору, виходили до землі і тяжко зітхали. Який же неосяжний той город! Ген, аж до річки звивається стрічкою! Здається, нема йому ні кінця ні краю. Тоді озираєшся, а довкола повно людей, всі щуряться від сонця, але йдуть назустріч нелегкій праці.
Так було завжди: мама викопувала ямку, а діти визбирували картоплю. Кущик за кущиком, грядка за грядкою рухалися до берега річки. Рухи, доведені до автоматизму. Копнути – присісти – зібрати – кинути у відерце. Рядок за рядком. Година за годиною. Здавалося, діти мали б знудитися, вередувати, плакати, проситися додому подалі від цієї картоплі з її відрами. Весь час літо асоціюється не стільки з відпочинком, скільки з цим ненависним святом картоплі. Але ж ні. Хлопчик і дівчинка періодично змінюють одне одного. Сім рядків він, сім рядків вона. Як тільки брат стає до праці, вона чимдуж біжить в садок, зриває соковите яблуко, вибігає на вулицю. І не турбує нічого: ні замурзане личко, ні руки в землі, ні брудні капці на ногах та пил під нігтями. На вулиці ще з десяток таких замурзаних дітлахів, котрі вирвалися на відпочинок між копанням грядок!
На вулиці завжди є чим зайнятися. То малюють на асфальті фантастичні світи, то влаштовують пікніки прямісінько попід тином чиєїсь хати, іноді бігають до поля, милуються його красі, стрибають в кучах сіну, боячись, що хтось їх спіймає і покарає. Адже і правда вірили, що полем періодично катаються перевіряльники, котрі ловлять замурзаних дітлахів і забирають у відділок за стрибання на сіні! Тому стрибали обережно, а хтось один обов’язково стояв «на шухері».
А потім з-за хвіртки вибігає брат і зве до землі:
– Тво-о-о-о-о-о-я черга-а-а-а-а-а!
Настали її 7 грядок. Треба йти до картоплі. Та до мами. Їй нема з ким помінятися і чередувати свої сім грядок. Для неї вони зливаються в суцільні сорок соток.
Перший рядок. Мама ніколи не мовчала. Копаючи ямку за ямкою, вона відкривала перед маленькою дівчинкою безліч різних світів. Здавалося б, а що можуть руки, тримаючи лопату, крім копання землі? Але було у неї знаряддя, сильніше за лопату – слово. Дівчинка слухала легенди, казки, одні й ті самі, безліч разів, захоплено і зачудовано. Мама співала народні пісні, котрих знала дуже багато, розказувала цікаві вірші, поеми… І через десяток років дівчинка згадає її «Вересовий мед» або пісню про вишневий садок, ці рядки все життя асоціюватимуться з пекучим сонцем над виснаженою землею, маминим голосом та купками картоплі під ногами. Сім рядків минали миттю., залишаючи в уяві колір неба, мелодії пісень, сюжети розказаних казок.
Звідки вона стільки всього мала? І через багато років не хлопчик, ні дівчинка не зможуть дати відповідь. Вони просто були її світом, її світлом. Дещо починаєш розуміти лише через багато років, в дитинстві сприймаєш як данину, а тоді дорослішаєш, а в очах завмирає німе питання: «Як?».
Лише пізніше дівчинка усвідомить, через багато років зрозуміє, що в той час, коли маленькі рученята збирали з ямок картоплю, її серце наповнювалося чимось куди більшим, ніж просто фізичною працею. Вони зігрівалися сонцем життя.