Я не любов

Я не любов, ні.

Лише дрібничка, викинута на узбіччя життя.

Поруч щось смердить.

Що це? Смітник?

Навіщо так грубо?

Я ж була такою жаданою, такою безцінною. Від першого дня свого існування я знала, що приречена нести кохання. Лежала біля сотень таких же як я і була переконана в своїй винятковості.

Ти чекала на мене, мріяла, хотіла. А тепер нервово куриш, вдихаючи отруйний дим.

Потираєш безіменний палець. Весь твій біль зосередився там - в тонкій смужці шкіри без засмаги. Тепер це пам'ятник. Нагадування про те, що не здійснилось.

А ти так хотіла вірити словам, коли треба було зважати на вчинки! Слухати голос серця, під яким пульсував шепіт розуму.

Якими ж безумцями бувають закохані!

Пам'ятаю той день: я торкнулась твоєї руки і відчула, як пульсує від хвилювання кров під шкірою. Зайняла своє законне місце, полегшено зітхнувши: тепер ніяких змін.

Чекала на це довго, відчула тисячі доторків, але нарешті я почула те, для чого була створена: ці обіцянки та клятви...Які не витримали першого ж подиху життєвих випробувань.

Кружляючи в мереживі білих квітів, ти відчувала себе принцесою. Мов зачарована, дивилась, як я виблискую на твоєму пальці під променями призахідного сонця. Ти прощалась зі своїм минулим, але ще не знала, яке майбутнє на тебе чекає.

Життя вміє привести до тями кількома болючими ляпасами.

Прірва між сказаним і зробленим виявилась для тебе занадто глибокою.

Спершу ти перестала посміхатись, коли дивилась на мене.

Потім ти мене заховала.

Я більше не відчувала тепла твоєї шкіри. Я більше не відчувала нічого.

А сьогодні під крики та сльози ти пожбурила мене в цей смердючий куток.

Здається, я розумію, що на мене чекає: я більше ніколи і нікому не принесу кохання.

Та й чи існує воно взагалі?